Провина - Ганна Хома
І мова яка правильна раптом стала.
— Ви мені вибачили?
Скільки ж на ній оцих капустяних листків навішано?
— Скажіть, що ви пробачили мою ганебну поведінку…
Господи, на кого ж вона схожа?!!
— Бачите, я стаю перед вами на коліна…
Вона гупнулася на килимок і склала рученята, як для молитви. Косички зворушливо обвисли.
Момент істини обірвався.
Марія уявила собі, який вигляд вони мають збоку, — і запобіжники акуратно стали назад на свої місця.
— Рекомендую зазирнути до вітальні: там багато кришталю, порцеляни, є де розвернутися.
П’ятнадцятилітнє ягня миттєво показало свої вовчі ікла:
— А я планувала до спальні…
І затряслася від сміху на килимку.
Агов, охоронці, де ви ходите, коли вас нема?
— Може, зайдеш? — запропонувала Марія відступаючи.
Панна здмухнула з чола косички, сіла на п’яти і глянула на неї з-під лоба.
— Ти мені все зіпсувала, уродка. Засохни, як цей букетик.
Марія подивилася на букет, а потім на панну, яка, блазнюючи, валялася перед нею на колінах.
— Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться вперіщити тебе цим букетом межи очі…
Панна презирливо скривила ядучо-червоні, чітко окреслені чорним олівцем губи. Мабуть, уявляла.
— Але я не можу цього зробити. Спитай чому. Давай, запитай.
— …Ну?
Марія повільно усміхнулася, точніше — усмішка сама розтягнула її уста до вух.
— Поговоримо про це завтра. На добраніч.
І акуратно зачинила двері.
Коли в тебе просять допомоги на колінах, хай навіть блазнюючи, — важко відмовити.
Марія пройшлася від дверей до вікна.
Треба зіштовхнути цю панну з тонкого леза бритви, по якому вона зараз ходить, бо такий спосіб пересування — не найкращий.
Треба здерти з неї чорні окуляри й показати, що обіч леза не провалля, а висока м’яка трава, в яку можна падати і падати досхочу.
Треба тицьнути її носом у бінокль і сказати: дивись, які неосяжні горизонти на цій планеті, а ти бачиш перед собою лише вузький чорний тунель.
А для початку її треба заінтригувати.
…Марія повільно перетнула кімнату назад від вікна до дверей.
Вузьке лезо бритви вигиналося під її ходою, а праворуч і ліворуч чорніли провалля і щось не видно було високих м’яких трав, в які можна падати і падати досхочу, і горизонти чомусь не хотіли розширюватися за межі чорного вузького тунелю.
Тож нехай її ворогам поталанить більше. Хоч їм.
Її ворог із жалістю згадав про кав’ярню на Академічній, зітхнув і хитнув головою: не будемо прискорювати подій. Подивимося, подумаємо, обміркуємо.
Біда розляглася на спорожнілому килимку. Правильне вона все-таки вибрала місце. Тепле-е-еньке.
Нарешті остаточно розпакувавши і поскладавши свої домашні пожитки, Марія зачинила дзеркальну шафу й вирішила, що стільки дзеркал для одного дому вочевидь забагато. Одне вона вже розбила. Добре, що ніхто не помітив.
Марія ойкнула і прикрила долонею рот.
Вона забула винести сміття!
За частку секунди опинившись у передпокої, вона побачила, що сміття зникло. Постоявши, вона повільно пішла до себе.
Влад поставив відро на місце і, відкривши підвісну шафку, — просто задля цікавості, — ознайомився з масштабами завданого йому збитку.
Масштаби — чого гріха таїти — вражали.
З усього посуду, що надавався до биття, залишилось одне-єдине горнятко. Підозрюючи, що без закону Мерфі тут не обійшлося, Влад узяв його до рук — і невесело всміхнувся: так і є.
Коли у вас перебили весь посуд, окрім одного горнятка, придивіться до нього уважніше: воно обов’язково виявиться надщербленим, тріснутим і без ручки…
Він дивився на нього і дивився, аж поки воно не вислизнула з рук, і не розкололося в мийці навпіл.
Чорне горнятко з червоними полуницями.
Нудьга знайомо обняла за плечі, нагадуючи про тягар, який не можна скинути порухом рамена.
Зоряна Короленко носила лише чорну білизну, а спальне ліжко застеляла червоним шовковим покривалом. А тепер її дочка одягається й малюється в червоно-чорні тони. Вдалася в матусю і тілом, і душею?
«Закони Менделя, щоб йому там викривило… його мандібулю».[7]
Влад затулив очі рукою. Ой, як смішно він напевно виглядав із цією… малолітньою на шиї, — дивно, що дружина не розсміялася, коли їх побачила.
Але дружин такі ситуації зазвичай не тішать.
А потім, потім що він робить? Лишає дитину у вітальні, хапає відро зі сміттям і прожогом кидається на вулицю, буцім то світа Божого не бачить через домашні обов’язки?
До речі, про обов’язки.
Влад відняв руку від очей.
Поглянемо з іншого боку. Хіба не повинна була його жінка приготувати йому вечерю, га? Отож бо.
Чоловік прийшов із роботи, — чи з бару, яка різниця? — змучений, згорьований, — коханка його виїхала світ за очі, хіба не горе? — а жінка на це що? Ні, щоб лагідно до столу запросити, сто грамів налити — дзуськи! Побила всі тарілки з горнятками — крім одного, але будемо вважати, що й це теж вона розбила, — поскидала все у відро і виставила до дверей, щоб ти, чоловіче, — змучений, згорьований, з висячою на шиї напівголою дочкою
