Провина - Ганна Хома

Ілона відкрутила всі чотири конфорки газової плити і хвилину споглядала, як невидима смерть безмовно вилазить із труб на волю.

Потім зі злістю позакручувала вентилі і, затиснувши в руці хрестик, прошепотіла: ще не зараз, мам…

І вибігла у теплий літній вечір.

Марія прокинулася за хвилину до сьомої. Як в останні… шість, так, шість років. Завжди о сьомій плюс-мінус п’ятнадцять хвилин.

Інколи вона порівнювала себе з механізмом, час якого чітко розподілений, обов’язки чітко визначені, він не має права збитися з ритму чи втнути щось своє, не передбачене інструкцією з експлуатації.

Одягнулась у спортивний костюм, зв’язала волосся в пучок. Рухи відпрацьовані до автоматизму. Тепер — ранковий туалет і зарядка.

Ось вам зразковий початок робочого дня, відомий усім із підручників іноземної мови. Я встаю о сьомій нуль-нуль, застеляю ліжко, вмиваюся, чищу зуби, зачісуюсь, роблю ранкову зарядку і т.ін. — і все це по-ненашому.

Яким дітям цікаво читати про ідеального школяра, якому їсти не дай, а дай встати о сьомій нуль-нуль? Та не вірять діти в таких школярів! Але зазубрюють те, у що не вірять, і старанно відтарабанюють на уроці. А дорослі потім дивуються, звідки брехуни беруться.

Вона теж колись не вірила в зразкових учнів, і їй теж було б нецікаво читати про себе теперішню, якби хтось узяв і з якогось дива написав про неї книжку.

Сіра мишка, забарикадована у чотирьох стінах, зранку до вечора порається по господарству… Нудьга чорна.

А книжки пишуть про гордих, волелюбних, незалежних, фантастично вродливих і нечувано розумних жінок. Амінь.

Згадавши, що жодної тарілки в кухні не лишилося, та й з горнятками дефіцит, Марія завернула до вітальні.

У фотелі, розкинувши руки і привідкривши рота, у майці, парусинових штанах і бейсболці спав… як же його звати? А навіщо їй це?

Треба. У кожного є ім’я. Ім’я — закодований ключ до людини, без імені людина ніхто, інколи, окрім імені, у людини нічого не залишається, а коли ім’я не пасує людині, його замінюють прізвиськом…

У нього, напевно, гарне ім’я, — коротке, як поворот голови, і ритмічне, як…

Мужчина у фотелі відкрив очі й повернув до неї голову.

— Бачу, у вас знову термінові справи до мого чоловіка, — промовила вона, прямуючи до модерної меблевої стінки і запізніло згадуючи, що спочатку пасувало б привітатися. А, хай там… — Навіть іще терміновіші, бо тепер ви прийшли ще раніше, ніж у неділю.

— І вам доброго ранку, — видихнув він, розминаючи рамена після сну. — Ви читаєте мої думки: справи дуже серйозні… одна справа. А прийшов я ще звечора.

— Настільки термінова справа? Вибачте, що розбудила.

Він розсміявся.

— Ви нікому не робите поблажок?

— Тільки вам.

Марія знайшла те, що потрібно, і рушила у зворотному напрямку. Тарілки й келихи дзеленчали в її руках. Його дитячий погляд і усмішка зрілого чоловіка не відступали від неї ні на йоту.

— Допомогти?

— Ні, дякую. До серйозної справи треба серйозно готуватися, не можна відволікатися на дрібниці.

— Зранку я не здатен відбиватися від нападів красунь, ваша взяла.

Бувають розмови, у яких слова не мають значення.

Влад вилив каву з кавоварки у фужер. «Ну, вибач, шампанське зранку п’ють тільки аристократи і дегенерати, а прості стоматологи — гірку чорну каву».

Увійшла жінка, яка не пила ні кави, ні чаю.

— Доброго ранку, — привіталася, розставляючи тарілки й келихи.

Темне волосся на прямий проділ, райдужка майже зливається кольором із зіницею, у шкірі мало меланіну й капіляри залягають глибоко, тому, мабуть, така бліда. Але ж до червня місяця могла трохи засмагнути. Або хоча б підмалюватися!

А під цим мішкуватим костюмом ні регіонес пекторалєс,[9] ні регіонес абдоміналєс[10] не побачиш.

— Кава, — мовила вона.

— Що?

— Каву розливаєш.

На столі розтікалася брунатна пляма. «Йдіть ви, куме, зі своєю латиною знаєте куди?..»

Поки він роззирався за губкою, вона вже все витерла, відчинила холодильник, повитягувала якісь огірки, помідори, зелень, усе помила, нарізала… так швидко він навіть пальця собі не вріже… поставила на стіл, тоді накраяла хліб, повкладала у тостер — подарунок колег, але навіщо хліб смажити, коли можна з’їсти так? — одне слово, він сів, поставив кавоварку собі на коліна і лише тоді згадав, що забув відповісти на привітання.

Коли живеш сам, якось відвикаєш зранку вітатися.

— Гм… Як спалося? Тобто, я хотів спитати, як самопочуття?

Але що сказано, те сказано. Був би живий Фрейд, — знайомий психотерапевт час від часу його просвіщає, — втішився б із його обмовки.

За Фрейдом — він хотів запитати саме те, що спитав, і нема чого викручуватися.

— Дякую, добре.

Цікаво, на яке запитання вона йому відповіла?

— Почекай. Ти куди?

Вона зупинилася на порозі і здивовано озирнулась.

— Я? До себе.

— A-а сніданок?

— Я потім поснідаю.

— Тобто як потім?

— Ти йдеш на роботу, а я цілий