Провина - Ганна Хома
Жестом Джулії Робертс припалила сигарету й випустила під стелю довгу цівку диму, а потім сіла на м’який диванчик, майстерно схрестила ноги і струсила попіл у сільничку.
Сіль і попіл, як піт довгих годин праці і згарище замість урожаю… Жорстоке поєднання.
Перш ніж бігти виконувати наказ, Марія ввічливо поцікавилася:
— Може, вам подати чаю, кави… Ілоно Богданівно?
— Можна кави, — милостиво кивнула і косички кивнули також:
— Цукор, вершки? — гнула Марія свою лінію далі, наливаючи воду в кавоварку і намагаючись вгадати, на якій поличці кава, не кажучи вже про цукор і вершки.
— І те, й інше.
Кому піт і згарище, кому солодощі і сметанка, але в прошарку між вершками і цукром занадто часто приховується чорна гірка кава, — особливо в ту ледь вловиму мить, коли цукор ще не розтанув, а вершки ще не осіли, — можливо, тому люди одразу хапаються за ложечку й усе це змішують докупи, щоб не дай Бог не помітити, яка чорна й гірка насправді істина.
Щодо Марії, то вона кави не вживала. Чаю теж. Пила лише воду.
— Ти завжди так повільно рухаєшся? — обірвало її дівча, яке сиділо й мислило собі, що воно зійшло з обкладинки журналу і своїм зішестям безмежно втішилр всіх. — Тебе Володя взяв за рекомендацією, чи просто з вулиці?
— Мене?
— Тебе, тебе, не мене ж. У мене такі рекомендації, що тобі й не снилися. То як?
— Гм… За рекомендацією. Мабуть.
— Ну дивись, бо я злодійок не люблю. У мене гроші завжди розкидані де попало, січеш? Коли щось пропаде, буду знати, з кого питати.
— Прошу, ваша кава, Ілоно Богданівно.
Оте «Ілоно Богданівно» подобалося найбільше. У житті так рідко випадає нагода по-справжньому побавитись.
— Щось іще? — уважно і серйозно запитала Марія. — Я можу зробити канапки, а підлогу помию пізніше.
— Ти хочеш, щоб я стала такою ж грубою, як ти? І взагалі, — гордо тріпнула дівчина головою, — щось ти забагато розпатякалась. Я розпитаю Володю, за якими такими рекомендаціями він тебе брав.
А ложечка стукала об стінки філіжанки, гарячково змішуючи чорне й гірке з білим і солодким, правду з брехнею, а поряд лежала сіль, змішана з попелом, — і що робити з прихованою істиною — Марія не знала.
Витягати її на світ Божий — чи дати собі і їй спокій?
— Ну то я йду мити підлоги… Ілоно Богданівно.
— Йди-йди.
Марія подумала і… залишилася.
Є зуби, яких не можна врятувати, хоч лягай і вмирай біля бормашини. А є клієнти, які воліють бачити радше труп стоматолога, аніж свій коханий зуб у його обценьках.
І за законом Мерфі, саме ці клієнти бояться знеболюючого уколу більше, ніж тонни мікробчиків, які живуть у їхньому роті, як у себе вдома, бояться маціпусінької голочки…
Як дехто боїться тополиного пуху.
— Підіть до іншого стоматолога, — припинив умовляти клієнта Влад і розвернувся до столу з паперами.
— Ну й піду, раз ви нічого не вмієте! За гроші повивчалися, за гроші лікуєте! Банда! Усі лікарі — одна велика банда!
Влад пропустив був цю знайому до зубного болю формулу повз вуха, але в останню мить нагодився в думки давній знайомий його вовкулака і торгнув його за рукав.
— Усі? — обертаючись до лікарененависника, який мстив йому за пережитий страх і сором, перепитав Влад, розуміючи, що не слід було запитувати, але вовкулака є вовкулака, і одного разу з’явившись, він не щезне з його думок просто так, — цей вовкулака на прізвисько Нудьга.
— Усі-усі, догробите людину ні за що, ні про що, та ще й гроші здерете, як за бісову маму!
— Ну то вмирайте, — якомога спокійніше порадив Влад. — Помирайте самі. Чому ви приходите до нас, витрачаєте гроші, чи вас хтось сюди насильно тягне, якщо ви хворі — то вмирайте, і не забирайте у тих, хто насправді хоче жити, дорогоцінного часу?
— Я… я плачу податки і маю право вимагати…
— Я теж маю право вимагати, щоб моя зарплатня була більшою, ніж зарплатня прибиральниці у банку, і якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно, коли ви тицяєте мені ваші гроші, а подумки бажаєте, бодай він подавився ними, а чи носите оберемками пляшки і коробки, ніби всі лікарі алкоголіки й закусюють виключно цукерками, то ви глибоко помиляєтеся?
— Ви… ви ще почуєте про мене, я цього так не залишу!
— Прошу звільнити кабінет.
Тиша набрала пишних форм пані Ніни і присіла перед ним на кріселко.
— І що тепер, Григоровичу?
— А тепер, Нінок, я вас укатруплю, як казали моя…
— Що то за тип бризкає слиною у тебе під кабінетом? Радий вас бачити, пані Ніно.
Олег, як завжди, увійшов не стукаючи.
— Який тип? A-а, той тип. Ніндзя-черепашка, як сказала б твоя мала.
— Моя мала сказала б конкретно: Донателло або Мікеланджело, вона їх усіх знає в обличчя, а ви що знаєте, докторе Бармак, окрім зубей і вставних щелеп? Отож бо й воно. Неромантична в тебе професія.
— Не те що в тебе. Постав коронки, звідки взяв.
— Ставлю. Які плани після роботи?
— А ти чому не на роботі?
— Взяв відпустку. До речі, тобі як щойноодруженому чоловікові теж належиться відпустка. Медовий місяць називається, чув про такий?
