Провина - Ганна Хома

— Не чіпайте його, інструмента теж не чіпайте, і взагалі, я йду запрошувати наступного відвідувача.

— Чому твоя медсестра так мене не любить?

— Бо вона однолюбка і любить тільки мене.

— Я все чую, Григоровичу!.. Так, хто сюди?

— Як же ти без своїх студентів і своєї «анатомки» проживеш?

— Нічого, я свиснув додому пару печінок, нирочок, мозок недавно свіженький надійшов: ось ти знаєш, як готувати мозок, — ні? А моя жінка знає, на вечерю буде шикарна страва, пальчики оближеш. Чому твоя медсестра так на мене дивиться?

— Бо вона, окрім зубей і щелеп, нічого готувати не вміє. Не той профіль.

— Щоб вам язики повсихали таке верзти.

— Кожна професія накладає свої відбитки на психіку, підтверди, Владе.

— Я вас слухаю.

Новий пацієнт переминався з ноги на ногу. Не люблять у народі стоматологів, а за що їх любити?

— Взагалі-то я хотів із вами познайомитись.

— ?..

— Я Марійчин брат. Олександр. Учора повернувся з Києва. Не встиг на весілля.

Та-ак…

Влад потер око. Брата йому ще не вистачало до повного щастя, от усе має, тільки її брата бракувало.

— Точно, а я думаю, звідки я цього юнака знаю! А ти мене пам’ятаєш, Сашко?

— Ви жили під нами, пані Ніно. Звісно, пам’ятаю.

— Звідки, ти ж ніколи не виходив із дому, а тепер он до Києва поїхав. Дивіться, дивіться яким став легінем, не впізнати. Як мама поїхала до Іспанії, так ти одразу змужнів.

— Вибачте, але мама в Італії.

— Як час сплива. Скільки тобі вже?

— Двадцять.

— Саме смак. Жартую я, все жартую. Сама такого виховую. А як це ви, Григоровичу, досі ще не познайомилися з родичами вашої жінки?

А навіщо? Ні, він знайомився, звичайно, але заочно, — поговорив з тещею по телефону… А от про брата нічого не чув.

— Це не тебе я бачив учора навпроти будинку Влада? — запитав Олег, не спускаючи очей з хлопця.

— Мене. Я одразу з вокзалу поїхав до вас, Володимире Григоровичу, хотів побачити сестру, привітати, подзвонив, але ніхто не відчинив дверей.

— Вибач, але до мене черга…

— Я зайду після роботи.

— Ми зайдемо після роботи, а поки що підемо перекусимо, — втрутився Олег, простягаючи руку до… як там його звати?

Була б його жінка круглою сиротою, — от було б добре… Цікаво, чим там вона займається у його домі?

Зачиняючи вікно, Марія вразила порізані пальці. Від води порізи розмокли і де-не-де знову виступили краплі крові.

Вона обернулась і сіла, сховавши руки під фартухом.

Стіни ще хоч трохи втримували прохолоду. Знадвору пуховою периною лізла до хати божевільна задуха.

«А в нас свого божевілля вистачає».

— Ось… ось і ось!

Марія спробувала пригадати, в якому фільмі вона це вже бачила. Гори розбитого посуду валялися на підлозі. На поличках ще кілька горняток чекало своєї черги.

От що буває, коли не погоджуєшся мити підлогу. І це ще не найбільше покарання за таку велику провину.

— Тобі доведеться все це прибирати, — з усмішкою, яку напевно вважала невимовно вбивчою, Ілона Богданівна розбила глечик. І усміхнулася ще ширше. — І платити за все будеш ти, усєкла? Я вже подбаю про це, не переживай.

— Твоя кава вистигне, — коротко відповіла Марія і рефлекторно відсахнулася, коли порцелянова філіжанка бризнула осколками і кавовою гущею їй під ноги.

— А коли за все розплатишся, — дівча страхітливо зашипіло, — тоді можеш забиратися звідси хоч — до Жаб’ячолапівки, а хоч — іще далі. А ні, то можеш себе на «стометрівці» нашій випробувати: а раптом якогось старого хруня підчепиш, він тебе на машині покатає, морозиво в стаканчику купить…

— Гарний хрестик, — відповіла Марія.

Хрестик справді був гарний — з гематиту, масивний, висів на чорній шнурівці й так не в’язався з усім образом ляльки Барбі, що Марія тільки тепер його помітила. І не втримала язика за зубами.

Мала б уже знати, що за необережне вламування в чужу серцевину — а дівчина, немов капустяний качан, була обгорнута ззовні тисячами листків, лише цей хрестик був якимось чином пов’язаний з серцевиною, — за будь-яке ґвалтовне втручання всіх сторонніх чекала кара. Мала б здогадатися.

Панна моментально затулила хрестик долонею, нахилилася, схопила вільною рукою уламок глечика — широкий, замашний, із тонким зазубреним краєм, саме такий, як треба, — і піднесла його до Маріїного ока. Війнуло холодом обпеченої глини. Вії затремтіли, несподівано доторкнувшись до реальної загрози для об’єкта, який вони покликані охороняти.

Марія стиснула кулаки, намагаючись не моргати, але відстань в один міліметр безмежно жахала око, — захищаючись, воно наповнилося сльозою.

— Побережи очиці, вони тобі ще пригодяться.

Стрімко розвернувшись на підборах, панна вийшла з кухні. Невдовзі з ванни почувся плюскіт увімкненого душу.

Сівши за стіл, Марія схилила чоло на долоні.

Невже не простіше тріснути дверима ще там, при вході, повісивши перед носом усіх просящих табличку: «Віфлеєм зачинено»? А за цей час обжитися, стати на ноги, народити й виростити дітей, вивести їх у світ — і лише тоді зняти замок і впустити тих, хто стукає?

Простіше. Легше. Безпечніше.

Але через півстоліття може статися, що допомогу надавати буде нікому: під порогом стоятимуть із простягненими долонями лише привиди.

Марія тріпнула головою. Є час робити погроми, є час