Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Усе-таки я маю шанси і спробую,— промовив суддя зі своєї височини.

— Шанси? — засміявся Хазяїн.— Суддя,— сказав він уже без сміху,— у вас лишився один-єдиний шанс. Сорок років ви вгадували, на кого поставити в цьому штаті. Сиділи отут у кріслі, негренята навшпиньки приносили вам пунш, і ви щоразу вгадували. Ви сиділи собі й посміювались, тим часом як інші розпиналися на трибунах, спливаючи потом і відтягуючи на собі шлейки. А забаглося вам чогось — ви тільки простягали руку і брали те. Ну, а коли випадало трохи часу, вільного від полювання на качок та від справ корпорації, можна було покрасуватися на посту генерального прокурора. Що ви й робили. Або погратися в суддю. Ви ж уже он скільки років суддя. А чи вам сподобається, якщо доведеться звільнити суддівське крісло?

— Ще ніхто й ніколи,— відказав суддя Ірвін, випроставшись на весь зріст посеред кімнати,— не міг залякати мене.

— А я й не лякав,— мовив Хазяїн,— поки що. Та й тепер не лякаю. Просто хочу дати вам шанс. Ви сказали, хтось обкидав брудом Мастерса? Ну, а що, як я обкидаю брудом вашого Келлегена?.. Ні-ні, не перебивайте мене! Побережіть порох! — Він застережливо підніс руку.— Я ще не копав під нього, але можу, і якщо я вийду на задвірок, копну лопатою, виверну запашного кавалка й піднесу його перед ніс вашого сумління — то знаєте, що, воно вам скаже? Воно скаже вам, щоб ви відцуралися від Келлегена. А то сюди з усіх усюд злетяться газетярі, наче сині мухи на падло, і ви дістанете змогу розповісти їм усе про себе та своє сумління. Вам навіть не доведеться виступати за Мастерса. Ми зможете йти собі гуляти рука в руку зі своїм сумлінням і вихваляти одне одного.

— Я підтримав Келлегена,— промовив суддя. Він не піддався.

— Мабуть, я б таки розкопав для вас щось,— задумливо сказав Хазяїн.— Келлеген давно уже в цій грі, а де ж це бачено, щоб залізти в болото й не закалятися. Підеш босий на пасовище, то неодмінно ступиш у лайно.— Нахиливши голову набік і примруживши очі, він пильно дивився вгору на обличчя судді.

Я раптом усвідомив, що дідівський годинник у кутку кімнати не помолодшав. Він помалу зроняв свої «цок», і кожне «цок» падало мені в голову, наче камінь у криницю, від нього розбігалися й зникали кола, і те «цок» поринало в темряву. На якийсь час — ні довгий, ні короткий, а може, й зовсім ніякий — усе завмирало. Потім у криницю падало нове «цок», і від нього так само розбігалися й зникали кола.

Хазяїн облишив роздивлятись обличчя судді Ірвіна, на якому не відбилося нічого. Він знову відкинувся в кріслі, знизав плечима й підніс до рота склянку. Тоді сказав:

— Робіть як хочете, суддя. Але, щоб ви знали, можна зіграти й інакше. Хтось може піднести Келлегенові на лопаті кавалок бруду на когось іншого, і, диви, в Келлегена раптом прокинеться сумління, і він зречеться свого патрона. Знаєте, коли до справ домішується сумління, ніхто не скаже, куди воно може завести, і якщо добре копнути…

— Я був би дуже вдячний вам, добродію…— Суддя Ірвін ступив крок до великого крісла, і обличчя його вже не було кольору телячої печінки: воно перейшло цю стадію і побіліло від самої основи великого носа.— Я був би дуже вдячний, якби ви зволили встати з крісла й забратися геть із мого дому!

Хазяїн і головою не повів на шкіряній спинці крісла. Він лагідно й довірливо поглянув на суддю, а тоді звернув очі на мене.

— А ти мав-таки рацію, Джеку,— мовив він,— суддя не з полохливих.

— Забирайтеся геть,— сказав суддя, цього разу тихо.

— Не так легко вже зрушити з місця старі кістки,— з прикрістю пробурмотів Хазяїн.— Але я чесно зробив те, що вважав за свій обов’язок, і тепер можу піти.

Він допив віскі, поставив склянку на підлогу біля крісла і підвівся. Стояв перед суддею і роздивлявся на нього знизу вгору, знов нахиливши голову вбік, ніби фермер, що купує коня.

Я поставив свою склянку на книжкову полицю позад себе. Тільки тепер я помітив, що не випив віскі, тільки раз пригубив. Ет, біс із ним, подумав я і залишив склянку на полиці. Вранці котрийсь чорний слуга доп’є.

Потім, неначе передумавши купувати цього коня, Хазяїн похитав головою і обминув суддю, ніби той був не людина й навіть не кінь,— а так, як обминають ріг будинку чи дерево,— і пішов до дверей, повільно й легко ступаючи по червоному килиму. Без найменшого поспіху.

Із секунду чи дві суддя й не зворухнувся, а тоді рвучко обернувсь і став дивитися, як Хазяїн іде до дверей, і очі його блищали в затінку абажура.

Хазяїн натиснув клямку, відчинив двері й, не забираючи руки з клямки, озирнувся.

— Ну що ж, суддя,— мовив він,— не з гнівом, а із жалем іду я від вас. І якщо ваше сумління надумає покінчити з Келлегеном, дайте мені знати. Але звичайно,— посміхнувся він,— щоб не було запізно.— Тоді перевів погляд на мене.— Забираймося к бісу, Джеку.— І, вийшовши за двері, зник у передпокої.

Перш ніж я встиг дати малий хід, суддя повернувся в мій бік, уп’явся в мене очима, а тоді його верхня губа під великим носом трохи задерлася у сповненій важкуватої іронії посмішці, і він сказав:

— Містере Берден, вас кличе ваш роботодавець.

— Мені ще не потрібна слухова трубка,— відказав я і рушив до дверей, думаючи: «Хай тобі чорт, Джеку, ну ти ж і ляпнув! Мов якийсь дурний шмаркач».

Я вже був біля дверей, коли він озвався знов:

— Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі до вподоби твоя робота?

«Ну чого він не дасть мені спокійно піти?» — подумав я, але він не давав, і його верхня губа знов сіпнулася вгору.

Тоді я сказав:

— Як вважаєте за потрібне, суддя. Одначе на вашому місці я б не став дзвонити всім і кожному про цей наш візит. Бо якщо ви