Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

і виманює його на віллу. Це місце завдяки своєму безлюддю просто ідеальне. День і час вибрано теж заздалегідь: ранок того дня, коли має бути опублікована твоя стаття. Але хто крім Емілії міг його виманити з бюра? Нова якась пасія, до якої він залицявся? Але нова па­сія... гадаю, потребувала б розкішнішого вгощен­ня. Наприк­лад, кав’яру, вустриць, дактилів... Ні, то хтось, кого він добре знав. І знав смаки, бо замовив конкретні цукерки. — Він замислився на хвилю і додав: — Але та зубна щітка!

— То була панна, яка не любить запаху тютюну.

— Авжеж, панна, яку він чекав. Емілія каже, що виманити його на віллу могла й дружина. Наприклад, погодившись на мирову угоду.

— Все може бути. Але на місці його могла чекати якась інша жінка. Не конче та, що його виманила. І якщо це була та, яка була в авті з убивцями, то це означає, що вона з ними в змові... І знаєш, що я си думаю? Ті, що тебе переслідували і ті, що захищали, то одна гебра[31]. Напад на тебе було теж інсценізовано. Та й Мартинюка страхали лише для того, аби підігріти твій інтерес і щоб ти, як хорт, відразу взяв слід. Бо вся та історія зі злиттям товариств хоч і скандальна, але не смертельна.

— Але Мартинюка побили були бозна-коли і викрали документи про злиття товариств.

— Це було на злеті кар’єри Томашевича. Йому тоді розходилося про репутацію. Скажу тобі ще одну цікавинку: твій пан Дутчак помер за два роки до того, як ти з ним ба­чився.

Я отетерів.

— Як то?

— Він у тій хаті й не жив ніколи. То була хата, яку найняли тільки на один день. Хтось видав себе за Дутчака і вручив то­бі документи.

— Ти їздив туди?

— Ні, зателефонував до приятеля в тамтешній комендатурі. Дутчаки мешкали за іншою адресою, але обоє вже покійні.

— Якщо підозрювати дружину Томашевича, то я собі не уявляю, як вона могла організувати таку велику команду. Тут хтось мусив потужніший втрутитися. А ще й вбивство цього хлопця. Може, бодай тепер тобі дадуть цю справу?

— Ні. Не про пса ковбаса. Справу Томашевича закрили. На амінь. Самогубство, і фертик. Тому вся надія на тебе. Му­сиш мені помогти. А щодо когось потужнішого... То ми випустили з уваги батька Ірени. Це дуже потужна й заможна персона. Як треба, то цілу армію збере... — Він потиснув мені руку. — Ну, я поїхав. А ти будь обережний. Револьвера маєш?

— Звісно...

6

Я проїхав метрів п’ятдесят, вийшов з авта і далі пішов пішки. З опису, який мені подав Обух, я упізнав віллу. Вона й справді була схована поміж сосон — двоповерхова будівля з червоної цегли, закутана диким виноградом. Вікна внизу заґратовані. До ґанку вела доріжка, висипана дрібним гравієм, обабіч неї розкинулися клумби з останніми осінніми квітами. Срібляста мряка сочилася межи гілками, було тихо і порожньо, з лісу долинав каркіт ворон. В одному вікні внизу світилося, а на подвір’ї стояв сірий «вартбурґ». Авта, вочевидь, в’їжджали на подвір’я окремою брамою.

Я піднявся на ґанок з запакованим пуделком цукерок під пахвою і натиснув дзвінок. З будинку пролунав гучний гавкіт здорового собаки. Потім хтось відтулив очко і обстежив ме­не. Чоловічий голос запитав:

— Хто?

— Я приватний детектив. Хочу з пані Томашевич перебалакати.

— Вона не має про що з вами балакати.

— Краще зі мною, як з поліцією.

— Не смішіть. Поліція справу закрила. Хто ви насправді?

— Одну справу закрили, а другу відкриють.

— А то ж яку?

— В ста метрах звідси знайдено мертвого Фелєка. Його застрелили.

Настала пауза. Хтось, мабуть, лакей, пішов в глиб будинку, а за хвилю вернувся. Заскреготав ключ в замку, двері відчинив бугай, про якого оповідали Емілія, а потім готелярка. Він зміряв мене таким поглядом, ніби вибирав м’ясо для відбивної. За його спиною гарчав поважний вівчур.

— Тихо, Валюсь! Місце!

Пес слухняно почалапав уздовж коридору і зник за закрутом.

Я увійшов до вітальні, яскраво освітленої жирандолями, і побачив жінку моєї мрії, оздоблену золотими брязкальцями, як різдвяна ялинка. Мала витончену талію, високо підняті перса, а під халатом вгадувалися повні стегна і випнута сідничка. Довге темно-каштанове волосся було зібране в хвіст і спадало на груди. Вона мовчки простягнула білу ручку, нанизану перснями, кивнула на канапу і промовила шовковим голосом:

— Прошу.

Сама вмостилася на фотелі, підігнувши ноги під себе. За моєю спиною сопів бугай.

— Це мій водій, — пояснила. — І охоронець. Можеш іти, — сказала йому.

Я сів, пуделко поклав на столик. За хвилю почув, як водій спускається в підвал. Мабуть, там у нього робочий кабінет. Не думаю, що він виконував ще якісь функції, окрім водія і охоронця, бо дуже вже був потворний.

— О, як мило з вашого боку! — промовила господиня. — Ви вже все про мене знаєте, пане нічний репортер, якщо принесли мої улюблені цукерки? Ну, розповідайте, що вас до ме­не привело.

Я здивувався.

— Ви мене впізнали?

— Аякже. Я ж бачила вас в магістраті. Мене зацікавило, хто ж то такі гострі статі пише. І мені вас показали. А тепер ви підшиваєтеся під приватного детектива? Думали, що я бу­ду розпачати, що ви мого чоловіка довели до самогубства?

Вона розсміялася, розпакувала пуделко, розгорнула цукерку й поклала до рота. Її вуста чуттєво заворушилися.

— Ні, я знаю, що не будете розпачати, пані Ірено, — відповів я, відводячи погляд від її вуст. — Але ж ви не така наївна, аби думати, що моя стаття могла його до цього довести.

— Звісно ні. Він був твердий, як граніт, — вона знову роз­сміялася. — Точніше, часом — як граніт, а часом — як шмата. — Вона підійшла до креденса, вийняла пляшку віскі і два шкалика. — Ви ж не відмовитеся зі мною випити? Ні? От і добре. Між іншим, можете запалити. Я люблю запах тютюну.

Я здивовано глипнув на неї. Навіщо вона мені це сказала? Але вийняв папіроси, запалив і промовив:

— Отже, ви ніколи не змушували чоловіка чистити зуби перед поцілунками?

— Я? Що за дивацтво! Я ніколи не була вибредною.

— А Емілія?

— Ой, звідки мені знати, як цілується Емілія?

— Ваш чоловік почистив ще раз зуби, чекаючи на візит не­відомої нам панни. В той день, коли його було вбито. Чи у Томашевича була ще одна коханка?

Вона таємничо усміхнулася, відвела погляд кудись набік і промовила:

— Була. Та... колишня. Але він з нею час від часу теж здибався.

— І що то за панєнка?

— Ой, ще мені панєнка! Вона панєнка хіба на лікті. Аґнєш­ка. Кельнеркою працювала.

Аґнєшка? Була в мене знайома з таким іменем. І теж кельнеркою працювала. Та чимало тих Аґнєшок?

— Вже