Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

роздивився. Зрештою, був добряче під­пилий. Так виглядає, що варто тобі ще з Емілією перебалакати, чи не чула вона ще про якусь коханку Томашевича і про невідоме нам помешкання? Але ще забіжи до Кварцяного — чи не зустрічався йому той «паккард». Вистежуючи Томашевича, міг десь і його помітити. І про помешкання теж його запитай. Десь же ж він повинен ховати те, за чим прийшли невідомі нам убивці.

— А те помешкання в центрі, де він переважно жив, обшукали?

— Так, але без мене. Від мене всю інформацію приховують. Проте мені дещо вдалося довідатися: те, чого вони шукали, там не було. Тому я й подумав, що десь може бути ще якесь таємне житло.

2

Кварцяного я застав з компресом на голові і нещасним виразом обличчя. Секретарка цього разу не ставала на заваді, бо була зайнята приготуванням кави.

— Що сі стрєсло? — здивувався я з його вигляду.

— О-о, курва! Ше тебе тут не вистачало. І чого прителіпався?

— Ти забув, що я твій клієнт? Ану розповідай, що за пригоду мав.

— А маєш ще двадцять золотих?

— Бачу, в тебе стала такса. А що? Ще щось маєш на продаж?

— Ге-ге, в мене завше знайдеться щось цікаве. То є?

— Є.

— Клади на стіл.

— За кота в мішку?

— Нє-нє, не кота, а цілого вовка. Бачиш мою голову? Клади і не сумнівайся. Зараз почуєш дещо цікаве.

Я вийняв гроші і поклав на стіл. Він їх акуратно згорнув і сховав.

— Ну, то сідай.

Я сів. Він вийняв з-під столу пляшку коньяку і налив у два келишка. При цьому грайливо шкірився, мовби даючи мені знати, що почую зараз якусь неймовірну новину. Але виявилося, що так воно й було насправді.

— Я слухаю, — отямив я його з того солодкого стану ейфорії.

— Ти ж мене знаєш, я не люблю зосереджуватися лише на якійсь одній справі. Коли мені пливе ще якесь замовлення, я без роздумів беруся за нього. І так сталося, що — хе-хе — бук­вально вчора звернувся до мене... скажемо так, невідомий... тобто звернувся телефонічно. Не назвався. — Я відчув, що він бреше, але змовчав. — Він знав, що я займався Томашевичем. Попросив мене проникнути на віллу, коли там нікого не буде, і пошукати папку з цінними паперами і записник.

— Ого! — не стримався я. Новина була неабияка. — І що? Ти проникнув?

Він знову задоволено усміхнувся і закурив.

— Ти слухай. Я ж не пальцем роблений. Добре, кажу, але прошу гроші наперед. За дві години отримую листа. В листі завдаток — сто золотих і записка: ще двісті отримаю, як вручу ті папери і записник. Ну, нехай буде. Вистежуючи коханців, я вже знав, що бувають такі вечори й ночі, коли на віллі нікого нема. Щоб не відкладати справи надовго, я прихопив відмикалки, під’їхав на авті, але авто залишив далі, за закрутом. Підходжу до вілли і бачу, що світиться. Під будинком стоїть «вартбурґ», на якому їздить пані Томашевичева. У вікні якісь силуети. Добре. Чекаю. Стою собі в кущах, курю. Коли дивлюся: відчиняються двері, і виходиш ти. Хотів я тебе спинити і перепитати, що ти там забув, але, думаю, не знати ще, як моя місія завершиться. Ти пішов, а я далі стою, чекаю, прогулююся. Години за дві вийшла з хати господиня з шофером, сіли до авта і від’їхали. Ну, а тоді я проник всередину, присвічуючи ліхтариком. Спочатку я запорпався в його бюрко, але ніц. Переді мною це вже мусила зробити його жінка, але вона не має такого досвіду, як я. Отже, зверху лежала папка зі світлинами, яку я їй віддав, ще купа паперів з судового процесу, різні клопотання, апеляції. Одне слово, нічого для мене цікавого. Тоді я почав уважніше обстежувати бюрко і дійшов висновку, що там мусить бути тайник. Але де? Обмацав усі ніжки, і одна так трохи холіталася. Я її крутнув раз, другий і врешті акуратно викрутив, а всередині виявив маленьку книжечку в червоній палітурці. Завбільшки як два сірникові пуделка вкупі. В записнику були прізвища... А проти кожного стояли цифри з датами. Я так зрозумів, що Томашевич когось шантажував. І цифри означали кошти, які вони йому платили.

Я тут не стримався і вже сам собі налив коньяку.

— Цей записник в тебе?

— Го-го! Не жени поперед батька. Не встиг я як належиться проглянути того записника, а по вікнах вдарило світло фар. Під’їхало авто. Той самий «вартбурґ». З авта вийшли Ірена і водій. Я записник сховав собі за шкарпетку і думаю: що мені робити? Вибіг сходами на поверх, а звідти на стрих. Сів, чекаю. Вони увійшли, засвітили світло, і я чую: «А, ось він! Як же я могла забути мій улюблений капелюшок? Добре, що ми за ним вернулися». А шофер: «Більше нічого не забули? Щоб не вертатися по десять разів, як то ми вміємо». А вона: «А я тобі за що плачу? Не переживай, ні за чим іншим я б уже не вернулася». І вони пішли. Чую — авто від’їхало. Ще виглянув у вікно на стриху — нема. Я спускаюся, підходжу в партері до вікна і бачу, що авто від’їхало, але не аж так далеко, бо стало біля дороги. Ого, думаю, щось тут не те. І то була остання моя мудра думка. Бо потім я дістав по голові, а очуняв уже в кущах між соснами. Ти коли-небудь спав під соснами? Незабутнє враження. Повітря казкове. Ціле щастя, що дощ не лив.

Секретарка принесла нам каву. Бодьо зачекав, поки вона вийде, і продовжив:

— Знаєш, на чому я спалився?

— Ти не зачинив за собою двері на замок.

— О, курча! Як ти здогадався?

— Ну, бо бавитися відмикалкою зайвий раз тобі не хотілося. Ти ж був певен, що вони поїхали.

— А вони, холера, вернулися і розіграли ту сцену. Вона на авті від’їхала, а той збуй лишився і дав мені по макітрі.

— І записника вже в тебе не було?

— Хе! Вони його не знайшли. Хоча обшукали мене. Але не знали, чому я проник на віллу і що шукав. І до шкарпетки не добралися.

— Цікаво, чому вони не видали тебе поліції?

— Е-хе-хе, не так відразу! Вони, звісно ж, мене впізнали. Коли я отримав удар, то впав грудьми на бюрко, а сповзаючи, потягнув купу папок. Це ще мені в голові зафіксувалося. Потім фільм урвався. Я так гадаю, що вони вирішили, ніби я за якоюсь папкою проник.

— І які ти бачив прізвища в записнику?

Він подивився на мене доволі задумливо:

— Там не було прізвищ. Тобто очевидно, що йдеться про прізвища, але насправді там самі ініціали: YR, TM, LH і т. д. Тобто «т. д.» в