Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

Широким жестом він обвів рукою крипту.

— Ти нічого не зауважив?

Незважаючи на напівморок, я побачив, що підсвічники зникли, як і Тора, і світлина Єрусалима… Я підійшов до книг, накладених на полиці.

— Як!.. Це вже не єврейські книги…

— Це більше не синагога.

— Що ж трапилося?

— Я збираю нову колекцію.

Він попестив корінці книг, що були заповнені невідомими мені літерами.

— Сталін може вбити російську душу: я збираю твори поетів-дисидентів.

Отець нас зраджує! Він явно прочитав цей докір у моїх очах.

— Ні, я не зраджую тебе, Жозефе. Щоби клопотатися євреями, тепер є ти. Віднині Ной — це ти.

Я завершую цю повість на затіненій терасі, перед якою хвилюється море олив. Замість того щоб піти й подрімати, як усі інші, я вирішив не ховатися від спеки, бо сонце несе радість у моє серце.

Після тих подій минуло півстоліття. Я, врешті-решт, відзначив свою бар міцву, перейняв справу свого батька, не навернувся у християнство. Я захоплено вивчив релігію своїх батьків і передав її своїм дітям. Але Бог так і не прийшов до мене на зустріч.

Жодного разу за час мого існування євреєм, спершу побожним, згодом байдужим, я так і не віднайшов того Бога, якого відчув у дитинстві, в тій сільській церквиці, серед магічних вітражів, ангелів, що несуть гірлянди, і гудіння органа, того доброзичливого Бога, який витав над лілеями, тремтливими вогниками свічок, запахами вощеного дерева, споглядаючи на дітей, яких переховували, і на селян, які в цьому допомагали.

Я надалі провідував отця Понса. Вперше я повернувся до Шемле в 1948-му році, коли муніципалітет присвоїв одній вулиці ім’я Мадемуазель Марсель, яка так і не повернулася з концентраційного табору. Ми всі — діти, яких вона зустріла, нагодувала й забезпечила фальшивими документами, — зібралися там із цієї нагоди. Перед тим як зняти покривало з меморіальної дошки, бургомістр виголосив промову про аптекарку, згадавши також її батька-офіцера, героя попередньої війни. Серед квітів виднілися два їхні портрети. Я дивився на портрети Чортзабирай і полковника: вони були схожі, абсолютно схожі у своїй жахливій потворності, якби тільки не вуса полковника. Три дипломовані рабини вшанували пам’ять і відвагу жінки, яка пожертвувала своїм життям; потім отець Понс повів нас оглянути свою попередню колекцію.

Коли я одружувався з Барбарою, отець мав нагоду побувати у справжній синагозі, він захоплено спостерігав за перебігом ритуальної церемонії. Пізніше він досить часто бував у нас удома, відзначаючи Йом-Кіпур[10], святкуючи Рош-Ашану[11] чи дні народження дітей. Однак я волів їздити до Шемле, щоб разом із ним спускатись у крипту каплиці, яка незмінно дарувала комфорт гармонійного безладу. Впродовж тридцяти років він неодноразово оголошував:

— Я починаю нову колекцію.

Звичайно, ніщо не може порівнятися з Шоа, і жодне зло не порівнюється з іншим злом, але щоразу, як якомусь народові на землі загрожувало безумство інших людей, отець брався за порятунок предметів, що свідчили б про душу, яка опинилася в небезпеці. Це означає, що в своєму Ноєвому ковчезі він накопичив значну кількість мотлоху: там були, зокрема, колекція американських індіанців, в’єтнамська колекція, зібрання, присвячене тибетським ченцям.

Читаючи газети, я, зрештою, навчився передбачати, коли під час моїх наступних відвідин я почую від отця Понса:

— Я починаю нову колекцію.

Ми з Руді залишилися друзями. Ми обоє сприяли розбудові Ізраїлю. Я дав грошей, а він там оселився. Отець Понс тисячі разів заявляв, що його страшенно тішить відродження івриту — цієї священної мови.

Єрусалимський інститут «Яд Вашем» вирішив присвоїти звання «Праведник світу» тим, хто в часи нацизму й терору уособлював усе найкраще, що є притаманним людству, і рятував євреїв, ризикуючи власним життям. Отець Понс дістав звання «Праведника світу» у грудні 1983 року.

Він про це так і не дізнався, бо незадовго перед тим помер. Звичайно, його скромності не сподобалася б церемонія, яку ми з Руді планували влаштувати; звичайно, він протестував би, кажучи, що не треба йому дякувати, що він лише виконав свій обов’язок, йдучи за покликом серця. Правду кажучи, найбільше задоволення від такого свята отримали б ми, його діти.

Того ранку ми з Руді вийшли пройтися стежинами гаю в Ізраїлі, який був названий його ім’ям. У Гаю отця Понса росте двісті сімдесят одне дерево, символізуючи двісті сімдесят одну врятовану ним дитину.

Біля підніжжя старих стовбурів тепер росли молоді деревця.

— Поглянь, Руді, дерев стає дедалі більше, їх кількість тепер нічого не означатиме.

— Усе вірно, Жозефе. Скільки в тебе дітей? Четверо. А онуків? П’ятеро. Врятувавши тебе, отець Понс урятував дев’ять душ. У моєму випадку — дванадцять. У наступному поколінні їх буде ще більше. А далі — більше й більше. За кілька століть число порятованих ним сягне кількох мільйонів.

— Він, як той Ной.

— Ти ще пам’ятаєш Біблію, нечестивцю? Оце так дивина…

Ми з Руді відмінні в усьому не менше ніж раніше. І так само любимо один одного. Ми можемо запекло посперечатися, а потім обнятися й побажати один одному на добраніч. Щоразу, як я приїжджаю сюди, на його ферму в Палестині, або коли він відвідує мене в Бельгії, ми гарикаємося з приводу Ізраїлю. Хоч я й підтримую цю молоду державу, але не завжди схвалюю її дії, на відміну від Руді, який виправдовує та обстоює найменші пориви ізраїльського режиму, навіть найбільш войовничі.

— Послухай, Руді, бути за Ізраїль не означає схвалювати все, що вирішує Ізраїль. З палестинцями треба укладати мир. У них стільки ж прав жити тут, як і в тебе. Це — їхня територія також. Вони тут жили ще до створення держави Ізраїль. Уся історія переслідування нашого народу мала б спонукати нас звернутися до них зі словами,