Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

— Вибачте, отче, — пробелькотів я.

Він суворо похитав лисою головою, даючи мені зрозуміти, що чекав зовсім іншої реакції, і вказав очима на моїх батьків. Я підкорився.

— Пробач мені, тату, пробач, мамо. Я лише хотів сказати, наскільки мені тут було добре, це просто спосіб подякувати.

— Твоя правда, любий мій. Ми ніколи не зможемо висловити всю свою вдячність отцеві Понсові.

— Авжеж, — підтвердив батько.

— Мішке, ти чуєш, наш Жозефеле позбувся свого акценту. Нам не повірять, що він наш син.

— І він має рацію. Треба закінчувати із цим нещасливим ідиш.

Я перебив їх і, дивлячись в очі отцеві Понсу, уточнив:

— Я тільки хотів сказати, що мені буде дуже важко з вами розлучатись…

Після повернення до Брюсселя, попри те, що там я з радістю відкрив для себе просторий дім — тато, який кинувся у бізнес зі мстивою енергією, зняв його для нас, — незважаючи на пестощі, ніжність і співучі інтонації мами, я почувався самотнім, наче дрейфував у човні без весел. У величезному, безмежному, відкритому всім вітрам Брюсселі мені бракувало муру, який давав мені впевненість. Я достатньо їв, носив пошиті на мене одяг і взуття, складав іграшки і книжки в чудовій виділеній мені кімнаті, але мені бракувало годин, упродовж яких ми з отцем Понсом розмірковували про великі таємниці. Мої нові однокласники здавалися мені нецікавими, вчителі — механічними, уроки — нікчемними, а життя вдома — нудним. Для того щоб віднайти батьків, замало їх просто обняти. За три роки вони стали мені чужими — змінилися, поза сумнівом, вони, я, безумовно, теж. Вони покинули дитя, а одержали підлітка. Бажання домогтися матеріального успіху настільки перемінило мого батька, що я ледве чи впізнавав смиренного, схильного до нарікань шевця зі Скарбека в цьому скоробагатькові, який процвітав на імпорті-експорті.

— От побачиш, я зароблю великий статок, а тобі згодом тільки й залишиться, що перейняти мою справу, синку, — заявляв він із блискучими від збудження очима.

Чи ж мені хотілося ставати таким, як він?

Коли він запропонував записатися до хедера, традиційної єврейської школи, щоб підготуватися до бар міцви[9], мого причастя, я не задумуючись відмовився.

— Ти не хочеш брати участь у бар міцві?

— Ні.

— Не хочеш навчитися читати Тору, писати й молитися на івриті?

— Ні.

— Чому?

— Я хочу стати католиком.

Відповідь не забарилася: льодяний, різкий, сильний ляпас. Другий упродовж кількох тижнів. Спершу отець Понс, тепер батько. Визволення для мене обернулося, зокрема, визволенням ляпасів.

Він покликав маму, аби вона стала свідком. Я повторив і підтвердив своє бажання прийняти католицьку віру. Вона плакала, він кричав. Того ж вечора я втік із дому.

Сівши на велосипед, я проїхав, збиваючись кілька разів із правильного напрямку, шлях до Шемле; об одинадцятій я був уже біля Жовтої вілли.

Я навіть не подзвонив біля воріт. Пройшовши вздовж муру, я штовхнув іржаву хвіртку на галявині і рушив просто в недіючу каплицю.

Двері були відчинені. Ляда також.

Як я й передбачав, отець Понс був у крипті.

Побачивши мене, він розкрив обійми. Я кинувся до нього й поділився своїм сум’яттям.

— Ти заслуговуєш іще одного ляпаса, — сказав він, лагідно пригорнувши мене.

— Та що з вами таке, з усіма?

Він звелів мені сісти і запалив кілька свічок.

— Жозефе, ти — один із останніх уцілілих синів славетного народу, який щойно зазнав винищення. Шість мільйонів євреїв було вбито… Шість мільйонів! Пам’ятаючи про цих загиблих, ти не можеш більше ховатися.

— Що ж у мене спільного з ними, отче?

— Те, що вони дали тобі життя. Те, що тобі загрожувала загибель разом із ними.

— То й що? Хіба я не маю права думати інакше?

— Звичайно, маєш. Однак ти повинен свідчити, що вони існували, в час, коли їх більше немає.

— Чому я, а не ви?

— Я так само, як і ти. Кожен по-своєму.

— Я не хочу відзначати бар міцву. Я хочу вірити в Ісуса Христа, як ви.

— Послухай, Жозефе, ти відзначиш бар міцву, бо ти любиш свою маму і шануєш свого батька. Що ж до віри — побачиш пізніше.

— Але…

— Найголовніше для тебе сьогодні — визнати себе євреєм. З релігійними віруваннями це не має нічого спільного. Згодом, якщо ти й надалі цього бажатимеш, ти зможеш стати євреєм, що навернувся в християнство.

— Тобто я так і залишатимусь євреєм, назавжди?

— Авжеж, ти завжди будеш євреєм. Відзнач свою бар міцву, Жозефе. Інакше ти розіб’єш своїм батькам серце.

Я відчував, що він таки має рацію.

— Правду кажучи, отче, мені подобалося бути євреєм разом із вами.

Він розсміявся.

— Мені також подобалося бути євреєм разом із тобою, Жозефе.

Ми ще трохи повеселилися. Потім він узяв мене за плечі.

— Батько любить тебе, Жозефе. Можливо, він любить невміло, не так, як тобі хотілося б, і все-таки він тебе любить так, як ніколи не полюбить нікого іншого і як ніхто інший ніколи не полюбить тебе.

— Навіть ви?

— Жозефе, я люблю тебе так, як і інших дітей, можливо, трохи більше. Але це зовсім інша любов.

Відчувши полегкість, я зрозумів, що прийшов почути саме ці слова.

— Ти маєш звільнитися від мене, Жозефе. Я своє завдання виконав. Тепер ми можемо бути друзями.