Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

Граючи, матір Руді набувала плоті. І тепер я бачив у ній жінку, яку мені описував Руді.

Закінчивши грати, вона повернулася до сина.

— Шопен, — прошепотіла вона. — Він не пережив того, що нам довелося витерпіти, однак він усе завбачив.

Руді поцілував її в щоку.

— Ти знову почнеш учитися, Руді?

— Присягаю.

У наступні тижні я досить регулярно бачив маму Руді, одна стара діва із Шемле погодилася поселити її в себе з харчуванням. До неї знову поверталися форми, кольори, волосся, владність, а Руді, який приходив до неї вечорами, перестав удавати несосвітенного йолопа, яким ми його завжди знали, і навіть виявляв дивовижні здібності в математиці.

У неділю Жовта вілла ставала місцем, де збиралися діти, яких ховали від нацистів. Із довколишніх населених пунктів привозили дітей від трьох до шістнадцяти років, яких іще не знайшли їхні родичі. Вони виходили на імпровізований поміст, споруджений під навісом. Людей приїжджало багато: хто шукав сина чи дочку, хто небожа чи небогу, хто когось із далеких родичів, уважаючи, що тепер, після голокосту, вони повинні нести за них відповідальність. Зголошувалися також подружжя, готові до всиновлення сиріт.

Я однаково чекав і боявся цих ранків. Щоразу, виходячи на поміст після оголошення свого імені, я сподівався почути крик — мамин. Щоразу, повертаючись у ввічливій тиші всіх присутніх, я відчував бажання себе покалічити.

— Я сам винен у тому, що мої батьки не повертаються, отче: під час війни я про них не думав.

— Не кажи дурниць, Жозефе. Якщо твої батьки не повернуться, то це буде вина Гітлера та нацистів. Але не твоя і не твоїх батьків.

— Не хочете запропонувати мене для всиновлення?

— Ще надто рано, Жозефе. Без документа, що засвідчує смерть батьків, я не маю права це робити.

— У будь-якому разі мене ніхто не захоче взяти.

— Ну, ж бо, годі, ти повинен сподіватися.

— Ненавиджу сподіватися. Я відчуваю себе нікчемним і брудним, коли сподіваюся.

— Будь смиреннішим і все-таки трохи сподівайся.

Тієї неділі після традиційного ярмарку сиріт я, ще раз принижений безрезультатними оглядинами, вирішив піти разом із Руді, який зібрався в село випити з мамою чаю.

Ми спускалися по дорозі, коли я вдалині запримітив дві постаті, що сходили на пригірок.

Сам не знаю чому, я кинувся їм назустріч. Мої ноги не торкалися землі. Я міг би злетіти. Я мчав так швидко, що боявся, щоб не відірвалась якась нога.

Я не впізнав ні чоловіка, ні жінки, я впізнав мамине пальто. Рожево-зелене картате пальто із шотландки, прикрашене каптуром. Мама! Доти я ні в кого не бачив такого рожево-зеленого картатого пальта із шотландки, прикрашеного каптуром.

— Жозеф!

Я налетів на батьків. Захекавшись, не в змозі вимовити ні слова, я їх мацав, гладив і обіймав, тримав їх на місці, не даючи ступити й кроку. Я сто разів повторював ті самі безладні рухи. Так, я їх відчував, я їх бачив, так, ось вони — живі.

Я був таким щасливим, що мені стало боляче.

— Жозеф! Мій Жозеф! Мішке, ти бачиш, який він гарний?

— Ти так виріс, синку!

Вони казали щось незначне, якісь дурниці, від яких мені хотілося плакати. Сам я більше не міг і слова вимовити. Страждання, що розтягнулося на три роки — саме стільки тривала наша розлука, — впало мені на плечі й придавило мене. Розкривши рот у беззвучному крикові, я міг тільки ридати.

Коли вони збагнули, що я не відповідаю ні на одне запитання, мама звернулася до Руді.

— Мій Жозефеле надто схвильований, чи не так?

Руді підтвердив. І те, що мама знову мене зрозуміла і про все здогадалася, викликало в мене новий потік сліз.

Минуло більше години перш ніж до мене повернулася здатність говорити. Протягом цієї години я їх не відпускав, однією рукою тримався за батькову руку, другу засунув у мамину долоню. Протягом цієї години я дізнався — з розповіді батьків отцеві Понсові, — як їм удалося вижити, працюючи робітниками в полі на великій фермі недалеко звідси. Вони згаяли стільки часу, шукаючи мене, тому що після повернення до Брюсселя не знайшли графа і графині де Сюллі, а члени руху Опору спрямували їх по неправильному шляху, що завів їх до Голландії.

Доки вони розповідали про всі свої злигодні, мама час від часу оберталася й пестила мене, шепочучи:

— Мій Жозефеле…

Яке це щастя знову чути ідиш — мову, таку ніжну, що навіть дитину не можна назвати на ім’я, не додавши до нього чогось ласкавого, зменшувального, якогось складу, що приємний для слуху, наче ласощі, подаровані серцевині слова… Від усього цього я прийшов до тями і тепер думав лише про те, щоб показати їм свій маєток — Жовту віллу та її парк, де минули мої такі щасливі роки.

Розповівши свою історію, вони нахилилися до мене:

— Ми повертаємося до Брюсселя. Піди збери свої речі.

Отоді то до мене повернувся дар мови.

— Як? Невже я не можу залишитися тут?

У відповідь на моє запитання запанувала вражена тиша. Мама заморгала, не впевнена, що добре розчула, тато стиснув щелепи і втупився у стелю, отець Понс витягнув шию в мій бік.

— Що ти сказав, Жозефе?

І тут я усвідомив, наскільки жахливими видалися мої слова батькам. Мене заполонив сором! Надто пізно! І все-таки я виступив на біс, сподіваючись, що вдруге це запитання сприйметься не так, як уперше.

— Невже я не можу залишитися тут?

Крах! Ще гірше! Їхні очі затуманилися, вони відвернулися до вікна. Отець Понс здивовано звів брови.

— Ти усвідомлюєш, що кажеш, Жозефе?

— Я кажу, що хочу залишитися тут.