Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

не чувано, та й не може того бути, — говорив Андрій, — щоб найкраща та й найгарніша з жіноцтва та понесла таку тяжку долю, коли вона на те й народжена, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є кращого в світі. Ні, не вмреш ти! Не тобі вмирати! Присягаюся життям моїм і всім, що миле мені в світі, не вмреш ти! Коли ж так випаде, що нічим — ні силою, ні молитвою, ні мужністю не можна буде відвести гіркої долі, — то вмремо разом, а перше помру я, помру перед тебою, коло твоїх ніг прекрасних, та й хіба що мертвого мене з тобою розлучать.

— Не обманюй, лицарю, і себе і мене, — казала вона, киваючи тихо прекрасною головою своєю, — знаю, й на горе мені, аж надто добре знаю, що не вільно тобі кохати мене, і знаю я, яка присяга й заповіт твій: кличе тебе батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.

— А що мені батько, товариші, вітчизна? — мовив Андрій, стріпнувши головою і стрункий, як явір над річкою, стан свій випроставши. — Та, коли так, так ось же що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і додавши до цього той помах руки, яким стійкий, непоборний козак виявляє рішучість на справу нечувану й для будь-кого іншого неможливу. — Хто сказав, що вітчизна моя — Україна? Хто мені її вітчизною дав? Вітчизна є те, чого прагне душа наша, що їй наймиліше. Вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! Та й понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу, поки життя мого, та й подивлюся: нехай би хто з козаків видер її звідти! Та й все, що є, продам, віддам, загублю за цю вітчизну!

На мить остовпівши, немов прекрасна статуя, дивилася вона йому в вічі та й враз заридала, і в дивнім жіночім пориві, на що здатна сама безкорисливо великодушна жінка, створена для прекрасного сердечного поривання, кинулася вона йому на шию, обійнявши його сніжно-білими, чудовими руками, і заридала. Тоді почувся на вулиці невиразний крик разом із трубним і тулумбасним звуком; та він того не чув: тільки чув він, як чудові вуста дихали на нього теплими пахощами свого дихання, як сльози струмками текли йому на обличчя і все спущене з голови її пахуще волосся оповило його тим темним і блискучим шовком.

У цей час вбігла до них татарка, кричачи з радощів:

— Порятунок, порятунок! — кричала вона нестямно. — Наші прийшли у місто, навезли хліба, пшона, борошна і пов’язаних запорожців.

А вони не чули обоє, які «наші» прийшли до міста, чого навезли з собою та й яких пов’язали запорожців. Сповнений неземних почуттів, Андрій поцілував па-хущі уста, що припали до щоки його, й відповіли тії уста запахущі. Вони озвалися тим самим, і в цьому обопільно злитому поцілункові вчулося те, що один лише раз у житті дається відчути людині.

І загинув козак! Пропав для всього лицарства козацького! Не бачити йому вже ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої. Україні також не бачити найвідважнішого з дітей своїх, отих оборонців її. Видере старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне день і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VII

Гомін і метушня стояли в запорозькому таборі. Спершу ніхто не міг дати правдивої відповіді, як воно трапилось, що військо добулося до міста. Пізніше вже з’ясувалося, що весь Переяславський курінь, розташований перед бічними міськими воротами, був у дим п’яний;

тож і не дивно, що половину було вибито, а другу пов’язано, перше ніж розвідали, що до чого. Поки ближчі курені, заколотом збуджені, вхопилися за зброю, військо вже входило крізь браму і останні ряди вже відстрілювалися від напівпротверезілих запорожців, що безладно кинулися на них. Кошовий дав наказ збиратися всім, і коли всі в коло поставали й, шапки поскидавши, позатихали, тоді мовив:

— Так ось воно що сталося цієї ночі, панове-бра-тове. Он до чого горілка доводить! Ось якої ганьби завдав нам ворог! У вас, знати, вже так повелося: дозволиш вам подвоїти порцію, так ви вже й раді так насмоктатися, що той ворог лицарства Христового не те що штани з вас познімає, а й межи очі вам начхає, — а ви й того не почуєте.

Козаки стояли, голови похиливши, провину чуючи; тільки незамайківський курінний Кукубенко сам-один обізвався:

— Чекай, батьку! — каже він. — Хоч воно і не в законі, щоб слово заперечення мовити, коли кошовий перед усім військом говорить, та не так же було, так треба сказати. Не зовсім справедливо дорікав ти всьому війську православному. Були б винні козаки і кари на смерть заслужили, коли б у поході понапивалися, на війні, на трудній, на тяжкій справі. Та ми ж без діла сиділи, нудилися марно перед містом. Ні посту, ні якої іншої християнської здержливості не було: ну, то як же й може статися, щоб на безділлі та не напився чоловік? Нема тут гріха. А от давайте покажемо їм, як то нападати на безвинних людей. І перше били добре, а тепер уже так наб’ємо, що й п’ят до хати не донесуть.

Мова отамана курінного припала до серця козакам. Вони позводили зовсім уже похилені голови і багато хто схвально головами кивнули, ще примовивши: «Добре каже Кукубенко!» А Тарас Бульба, від кошового стоячи неподалік, сказав:

— А що ж, отамане кошовий, мабуть, правду Кукубенко мовив? А ти що на це скажеш?

— А що скажу? От і скажу: блажен єсть батько, такого сина породивши! Не велика штука сказати докірливе слово, та більша штука такеє слово сказати, щоб, не поглумившись над лихом людським, та підбадьорило б людину, додало їй духу, як остроги дають духу коневі після водопою. Я й сам хотів був потім сказати розважливе слово, та, бач, Кукубенко здогадався.

«Добре сказав і кошовий!» — поповзло по рядах запорозьких. «Добре слово!» — додали інші. І най-сивіші, як сиві голуби, стоячи, й ті закивали головами і, моргнувши сивим усом, тихо мовили: «Добре сказане слово!»

— Слухайте ж, панове! — вів далі кошовий. — Здобувати фортецю, дертися й підкопуватися, як ото чужинецькі німецькі майстри — дідько з ними! — і не годиться,