Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

— Надто вболіваю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж самі взяли гріх на душу!

— Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.

— А проте мене все одно гризе відчуття провини, — мовила місіс Шелбі. — І ніякими доказами його не вгамувати.

— Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! — гукнув Сем біля веранди. — Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?

За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.

— Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу, — звелів містер Шелбі. — Де Еліза, ти знаєш?

— Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла в тумані.

— Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.

Перейти річку по пливучій кризі — не така проста штука, — сказав містер Шелбі.

— Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля, — відказав Сем. — Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значить, до заїзду, що на березі річки, — цебто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж зирк — а вона там, стоїть уся як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком.

То я тут шурх — і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє — він, я і Енді — ну за нею! Вона на берег — а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг — і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига — хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.

Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.

— Яке щастя, що вона жива! — озвалась вона. — Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?

— Доля її не зрадить, — сказав Сем, промовисто зводячи очі до неба. — Це ж напевне сама доля її порятувала. Недарма наша пані завжди нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож і сьогодні — коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коней і ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не гірш як собака єнота. А все воно з веління долі.

— То таке веління долі, що краще тобі його не слухатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб мої люди так поводилися з панами, — сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин.

Та вдавати сердитого перед негром — однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не засмутивсь тією доганою, хоча винувато похнюпився і стояв, гірко скрививши уста, мов той розкаяний грішник.

— Пан каже правду… щиру правду. Я вчинив дуже погано, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тільки лихо — часом бідолашного негра, як оце я, аж муляв встругнути якусь капость, коли хтось починає отак викаблучуватись, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан. Кожен, кого навчено, як мене, одразу це добачить.

— Ну гаразд, Семе, — мовила місіс Шелбі. — Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш іти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тієї шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Певне, ви з Енді добре зголодніли.

— Пані аж надто ласкава до нас, — відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.

Читач уже, мабуть, помітив з попереднього, що «панич Сем» мав природжений хист, який напевне довів би його до великих висот на політичній ниві: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди і обернути її на користь та славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він заплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким, безтурботним виглядом попростував у володіння тітоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.

— Ну й заб’ю ж я зараз баки тим неграм! — мовив він сам до себе. — Ото вирячать очі, щоб я так жив!

Треба сказати, що найбільшою Семовою втіхою було супроводити господаря на всілякі політичні збори, де він, примостившись на огорожі чи видряпавшись на високе дерево, з видимим захватом прислухався до кожного слова, а потім, вернувшись до своїх темношкірих братів, збирав їх навколо себе і з кумедною поважністю й перебільшеним пафосом наслідував перед ними почутих красномовців. Часом до його зачудованих чорних слухачів приставали особи світлішого кольору і, на превелике Семове задоволення, також наставляли вуха, раз у раз посміхаючись та переморгуючись між собою. Одне слово, Сем мав себе за неабиякого оратора і ніколи не проминав нагоди попишатися своїми здібностями.

Між Семом і тітонькою Хлоєю уже здавна зайшло щось на зразок глухої ворожнечі, або ж, краще сказати, холодного відчуження. Одначе, простуючи цього разу до кухні, Сем справедливо розміркував, що там напевне є чим поживитись, і вирішив бути гранично миролюбним. Він чудово знав, що хоч «волю пані» й без того буде виконано неухильно, проте він вигадає куди більше, якщо це буде зроблено ще й з доброю охотою. Отож він з’явився перед очі тітоньки Хлої із зворушливо сумирним і покірливим виглядом людини, що зазнала тяжких злигоднів задля добра своїх знедолених братів, сказавши на додачу, що пані