Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
— Ну, от ти й розгнівався, Томе, — сказав Гейлі. — Невже не можна побалакати по-людському, коли тобі бажають тільки добра?
— Заткни вже свою пельку, — сердито відрубав Том. — Можеш базікати собі все, що хочеш, та коли ти починаєш розводитись про душу, тут мені вже несила терпіти. Та й яка, врешті, між нами різниця? Чи ти справді маєш добріше серце або хоч якусь крихту жалю? Дідька лисого! То ніякий не жаль, а чистісінька підлота. Ти просто хочеш одурити диявола й порятувати свою шкуру. Я ж тебе знаю як облупленого! Уся твоя славлена побожність — просто шахрайство. Ціле життя давав векселі нечистому, а коли надходить час платити, думаєш відкрутитись од пекла. Тьху на тебе!
— Ну годі вам, панове, годі! Не можна ж так, їй-право! — втрутився до розмови Меркс. — Кожен міркує по-своєму. Містер Гейлі — чоловік безперечно достойний, він має свої принципи, і ви, Томе, маєте свої погляди, і вони теж гідні всілякої поваги. Отож зовсім ні до чого вам сваритися. Поговорімо краще про справи. То що, містере Гейлі, ви хочете, щоб ми спіймали вам ту дівчину?
— До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня!
— Ти й без того дурень! — буркнув Том.
— Годі вам, Локере, не треба грубощів, — мовив до нього Меркс, облизнувши губи. — Ви ж бачите: містер Гейлі хоче дати нам непоганий заробіток. Сидіть собі тихенько, а я тим часом усе влаштую — на такі речі я мастак. То розкажіть нам про цю дівчину, містере Гейлі. Хто вона? Яка з себе?
— Ну… вона білолиця, гарна на вроду… добре вихована… Я давав за неї Шелбі вісімсот доларів або навіть і тисячу, та й то заробив би на цьому чимало.
— Білолиця, гарна на вроду, добре вихована… — проказав за ним Меркс, і його гострі очиці, довгий ніс і тонкі вуста враз пожвавішали, передчуваючи поживу. — Ви чуєте, Локере, дільце-то багатонадійне! Ми облагодим його на власну руку і спіймаємо їх обох. Малого, звісна річ, віддамо містерові Гейлі, а дівчину одвезем до Орлеана і хапнемо за неї грубі гроші. Як вам подобається такий план?
Том, що слухав його, роззявивши свого величезного рота, зненацька зімкнув важкі щелепи, немов собака, якому кинуто шмат м’яса, і, здавалося, став поволі перетравлювати ту ідею.
— Річ у тім, — мовив Меркс до Гейлі, колотячи ложечкою свій пунш, — що тут у нас по всіх прибережних містечках судді досить поступливі, і з ними неважко домовитись щодо будь-якої нашої справи. Томове діло — орудувати кулачиськами, а от коли доходить до присяги, тут уже з’являюсь я — убраний мов на весілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили, — провадив Меркс, аж сяючи від професійної гордості, — як гарно в мене виходить. Сьогодні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра — приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роблять сімсот негрів. Минає кілька днів — і я вже далекий родич самого Генрі Клея[11] чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій колотнечі, а от збрехати він не здатний — нема в нього, бачте, такого хисту. Що ж до мене, то хотів би я подивитись на другого такого, що може присягнутися чим завгодно і в чім завгодно, дійти до суті будь-якої хитромудрої карлючки, обернути її собі на користь і виборсатись із будь-якої халепи! Нехай би хто спробував, де там! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, нехай би наші судді хоч які були доскіпливі. Часом мені навіть хочеться, щоб вони більше чіплялися, бо тоді було б куди приємніше їх ошукувати… якось потісніше, знаєте…
Та в цю мить Том Локер, що був, як, певно, вже помітив читач, досить забарний у думках та рухах, раптом перебив Меркса, грюкнувши своїм важким кулачиськом по столу так, що все на ньому аж забряжчало:
— Це діло! — вигукнув він.
— Та ну ж бо, Томе, зовсім ні до чого бити посуд, — мовив Меркс. — Та й кулаки вам ще знадобляться на інше.
— Але ж, панове, хіба й мені #е належить якась пайка з виторгу? — озвався Гейлі.
— Чи не досить буде того, що ми зловимо для тебе хлопчиська? — запитав Локер. — Чого ж тобі ще?
— А того, — відказав Гейлі, — що я даю вам добре заробити, і за де мені теж має щось перепасти. Ну, скажімо, десята частина чистого зиску, не беручи до уваги видатків.
— Он які — ревнув Локер і зі страшним прокльоном знову вгатив кулаком по столу. — Чи не казав я оце тільки, що знаю тебе, Дене Гейлі? Тож і не думай собі мене ошукати! Може, ти гадаєш, що ми з Мерксом полюємо на збіглих негрів з великої ласки до отаких, панів, як ти, за саме спасибі? А дзуськи! Дівка буде наша, і ти краще помовч, бо й незчуєшся, як ми заберем собі їх обох, і ніхто нам у цьому не завадить. Чи не ти сам навів нас на слід? Отож, як на мене, тепер і ти, і ми вільні діяти на власну руку. Та коли б ти або той Шелбі думали пуститися за нами — гай-гай, тільки ви нас і бачили! Шукайте тоді вітра в полі.
— Ну гаразд, нехай уже так, — мовив переляканий Гейлі. — Ви тільки зловіть мені хлопчиська, ото й досить. Ти ж бо завжди чинив зі мною почесному, Томе, ніколи не порушував свого слова.
— І ти це добре знаєш, — відказав Том. — Я не вдаю з себе святенника, але в ділі не збрешу самому дияволові. Коли я вже щось пообіцяв, то од свого слова не відступлюся, і ти таки знаєш це, Дене Гейлі!
— Ну звісно, звісно, Томе, я ж саме так і кажу, — квапливо погодився Гейлі. — Ти тільки пообіцяй, що десь за тиждень віддаси мені хлопчиська, в будь-кому місці, де сам схочеш, і нічого мені більше не треба.
— Зате мені треба, — мовив Том. — Недарма ж я був твоїм компаньйоном у Натчезі. Дечого я таки від тебе навчився, і тепер ніде свого не впущу. Ану викладай мені зараз же півсотні доларів, а ні — то я й пальцем для тебе не кивну. Знаємо вас таких!
— Таж у тебе в руках певне
