Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
— То виходить, вас пошили в дурні? — спитав він. — Хе-хе-хе! Оце-то штука!
— З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, — скрушно мовив Гейлі. — От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! — сказав Меркс. — Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток. — І він перший тоненько засміявся з власного жарту.
— Атож, — озвався Гейлі. — Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.
— Ваша правда, містере Гейлі, — сказав Меркс. — Посуньте-но до мене воду… Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку — гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне — чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що-небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні, — вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!
— Еге ж, отак і мені раз було, — обізвався Гейлі. — Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу — він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться — ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові — в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим — тільки бульбашки за ними пішли.
— Тьху! — буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги. — Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!
— Справді? А як же ви з ними ладнаєте? — жваво спитав Меркс.
— Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. «Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути — і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку, — кажу я їй. — Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася». Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже… — І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.
— Оце, як то кажуть, наголосив, — мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся. — Ну чи не штукар він, наш Том? Хе-хе-хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.
Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тільки здатен.
Тим часом Гейлі, поглинувши чималу частину з пляшки, Що була того вечора головною окрасою столу, раптом відчув, як у ньому прокидаються високі, благородні почуття, — за таких обставин це часом трапляється з поважними й розсудливими панами його породи.
— Слухай, Томе, — озвався він. — Я вже не раз казав тобі, що ти перебираєш міри. Ми ж часто балакали з тобою про всі ці речі ще в Натчезі, то чи не доводив я тобі завжди, що ми мали б аніскілечки не менший зиск і жилося б нам у цьому світі так само гарно, коли б ти був до них трохи добріший…
— Ти ба! — вигукнув Том. — Добріший!.. Облиш-но краще своє базікання, доки мене від нього не занудило, бо мені й без того щось не гаразд із шлунком, — і він вихилив півсклянки нерозведеного бредні.
— Ні, ти послухай, — невгавав Гейлі, випроставшись на стільці й підкріплюючи свої слова промовистими жестами. — Я завжди казав і тепер скажу, що в торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск. Але Ж торгівля — це ще не все, і гроші теж не все, бо кожен з нас має і душу. Можете думати собі про мене що завгодно, але мені не байдуже, що з нею станеться. Чоловік я побожний, отож і розміркував собі так; ось зіб’ю я ще трохи грошенят, а тоді піду на спочинок і дбатиму про свою душу. Навіщо ж чинити більше лиха, аніж це мені потрібно? Як на мене, то це просто нерозсудливо.
— Дбатимеш про свою душу! —