Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Отак міркував собі той небагатий і простосердий кентуккієць, що не дуже знався на законах своєї країни і через те вчинив так, як підказало йому сумління. Коли б він був багатший та освіченіший, то, мабуть, вчинив би інакше.
Тим часом Гейлі, зовсім ошелешений, спостерігав сю ту сцену, аж поки Еліза зникла з очей на високому протилежному березі. Тоді він обернувся і запитливо подивився на Сема й Енді.
— Оце тобі маєш! — мовив Сем.
— Не дівка, а справжній гаспид, — сказав Гейлі. — Стрибала, мов та дика кішка!
— Та вже ж, — пробурмотів Сем, чухаючи потилицю. — Надіюсь, пан не загадає і нам пуститися тою дорогою. Бо, як правду казати, мені воно не світить, аж ніяк! — І Сем голосно пирхнув.
— То ти ще й смієшся! — гримнув на нього торговець.
— Нехай пан мені дарує, бо несила вже терпіти, — озвався Сем, даючи нарешті волю довго тамованому захвату. — Вона ж так кумедно стрибала по тих крижинах — плиг!… скік!.. А крига — хрясь! А вона знову — плиг!.. льоп!.. Ото була чудасія!
І Сем з Енді зареготали так, що їм аж сльози з очей покотилися.
— Ось ви мені зараз на кутні засмієтеся! — люто вигукнув торговець, заміряючись на них гарапником.
Та вони спритно ухилилися, з криком збігли нагору і, перш ніж Гейлі кинувся за ними, скочили на коней.
— Бувайте здорові, ласкавий пане! — дуже поважно промовив Сем. — Мабуть, хазяйка вже хтозна-як тривожиться за Джеррі. А панові Гейлі ми однаково більше не потрібні. Хазяйка не подарувала б нам, коли б ми погнали наших коней на отой місток, яким подалася Ліззі!
Він жартівливо тицьнув Енді в бік, і обидва швидко поскакали геть; лиш перекоти їхнього сміху долинули здаля за вітром.
Розділ VIII
Втеча
Коли Еліза скінчила свій одчайдушний перехід через річку, надворі вже смерклось. Огорнута сірою надвечірньою імлою, що поволі здіймалася знад води, вона зникла на високому березі, і бурхливий потік, захряслий крижаними брилами, надійно заступив дорогу її переслідувачам. Отож розлюченому Гейлі довелось повернутися до прибережного зайду, щоб розміркувати, як йому діяти далі. Господиня відчинила перед ним двері до невеличкої вітальні з грубим килимком на підлозі, де стояв стіл, засланий лискучою чорною клейонкою, і кілька дерев’яних стільців з високими спинками. Камінну полицю, під якою ледь жевріло курне вогнище, прикрашали яскраво розмальовані гіпсові фігурки. Перед каміном незграбно тулився довгий твердий ослін, і Гейлі важко сів на нього, заглиблений у свої невеселі думи про марність людських сподівань та зрадливість долі.
— І на якого біса мені здався той малий шмаркач! — промовив він сам до себе. — Оце вскочив я в халепу, хай йому абищо!..
І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком справедливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.
Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чоловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.
— Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! — зраділо вигукнув він. — Це ж не хто інший, як Том Локер!
Гейлі швидко подався за двері.
Біля прилавка в кутку великої кімнати стояв міцно збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввишки та й завширшки чималий. На ньому була куртка з буйволячої шкури, вивернутої шерстю назовні, що надавала йому дикого й страхітливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну й жорстоку. Якщо читач здатен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме точне зображення цього чоловіка.
3 ним був подорожній товариш, що мало не з усіх поглядів являв собою цілковиту його протилежність.
Той низенький на зріст хирлявий чоловічок, верткий і вкрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизуваті чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сторожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, ріденьке чорне волосся було гладенько прилизане, а всі рухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.
Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на прилавку, і аж тоді, по доброму роздумі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки.
Коли йому подали склянку, він пильно обдивився її, видимо вдоволений своїм вибором, а тоді взявся помалу, не кваплячись, сьорбати напій.
— Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить!
Гей, Локере, як ся маєш? — обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.
— Сто чортів! — почув він ґречну відповідь. — Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?
Чоловічок із сторожкими очицями — його звали Меркс — ураз облишив своє питво і, витягши шию з цікавістю втупив очі у нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якоїсь уявної здобичі.
Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе зустрів! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.
— Та вже звісно! — буркнув його чемний приятель.
— Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?
— А це з тобою приятель? — спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса. — Чи, може, компаньйон?
— Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.
— Радий познайомитись, — озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. — То це ви і є містер Гейлі?
— Я самий, голубе, — відказав Гейлі. — А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! — гукнув він до чоловіка за прилавком. — Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!
І ось уже у вітальні
