Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

Філософу (а пан Б. Соловйов — дипломований філософ) не бракує логіки. Генний зв’язок християнства з фашизмом не був таким помітним, коли тварини не мали настільки разючої схожості з людьми (хоча схожість завжди існувала). Але тепер, коли ми маємо сторів, та давня терпимість християнства до вбивства тварин (знову ж таки не говоримо про його терпимість до вбивств людей, вважаючи це збоченням християнства) — вона дивним чином виправдовує «жахливий», як вважає пан Б. Соловйов, результат фашистського експерименту. Християнство не будило сумління людини в цьому напрямку, а, навпаки, тисячоліттями присипляло совість, привчаючи людину до думки, що можна бути людиною, не по-людськи ставлячись до живого, що можна не звертати уваги на чиїсь там фізичні та душевні стани. На чиїсь стогони, крики, вирячені від жаху очі.

Далі пан Б. Соловйов запитує: чи то бува не християнство створило необхідний фашистам людський матеріал? До кінця XIX сто­ліття в мові існував чіткий і виразний поділ понять «людина» і «тварина» — з узаконеною подвійною мораллю (тварин спокійно експлуатували, катували, вбивали, поїдали). Перші фашистські концтабори (прообрази пізніших «робочих колоній»), що виникли в першій половині ХХ століття, були функціонально ідентичні хлівам, де тисячоліттями люди тримали тварин (і вважали це цілком нормальним). Якщо б не було хлівів — не народилася б ідея концтабору. Б. Соловйов подає зізнання перших фашистів, з їхніх слів видно, що нелюдське, жахливе ставлення до людей — результат нелюдського, жахливого ставлення до тварин, яке утвердилось у свідомості й у душах. Звичка нелюдського ставлення до живого — ось що спрацювало у перших справжніх фашистів. «Адже ми вбивали не людей, — цитує пан Б. Соловйов одного з них. — Ми не вважали їх людьми. Я до свого вступу в націонал-соціалістичну партію працював м’ясником на забійній і звик перерізати горлянки». Інші не працювали м’ясниками, проте в їхній свідомості не було заборон на вбивство живого. А в їхніх почуттях не було відрази до процесу вбивства, розділення тіла, споглядання нутрощів, поїдання «результатів убивства».

Щоправда, у ХХ столітті ніхто ще й не думав про забій з метою обробки та споживання в їжу тіл в’язнів концтаборів. Тоді спрацьовувала тільки звичка бити, примушувати працювати й убивати живе. Але, зауважмо, нацисти вже по-своєму споживали тіла в’язнів — тільки не в їжу, а використовували, скажімо, їх волосся для набивання подушок, з кісток робили порошок, а з тіл — мило. Зі шкіри робили сумочки. Попелом, який залишався від спалювання тіл, удобрювали землю. Також проводили з тілами медичні експерименти. Тож чи були вони людьми для фашистів? Звичка ж поїдати живе поки що була пов’язана лише виключно з живим, що не мало цілковитої людської ідентичності. Проте вже у ХХХ столітті цей бар’єр було подолано: до того часу належать перші обережні спроби вживання в їжу людиноподібних. Це стало можливим завдяки кардинальній зміні свідомості — у мові сформувалося поняття «стор».

«Як бачимо, — зазначає пан Б. Соловйов, — структура свідомості, для якої є “людина”, яку, в принципі, не можна пригнічувати, утискати, вбивати (ба більше — поїдати), і є “тварина”, яку можна позбавляти свободи, пригнічувати, вбивати (і поїдати!), і взагалі робити все, що завгодно, — зберігалася незмінно всі ці тисячоліття й панує і сьогодні. Усі ці сторіччя незмінною була “подвійна мораль”. Зміни стосувалися тільки нюансів: що відносити до “людей”, а що до “тварин”. Фашист ХХ століття ще не міг назвати в’язнів концтабору “тваринами”, хоча, по суті, до них як до тварин ставився (перераховані вище способи використання людьских тіл у нацистський концтаборах). Але він вже проговорюється: “Адже вбивали не людей”. Звідси один крок до: “Адже ми поїдали не людей”. Але це — у більш віддаленому майбутньому. Коли “нижчу расу” почнуть називати “сторами”. Корови, коні, стори...

Фактично, саме поділ усіх людей на “своїх” і “чужих” є відображенням поділу живого на “людей” (“наших”) і “тварин” (“чужих”). “Свої” — це “свій народ”, “свій клас”, “своє коло”, “своя раса”. “Чужі” — “не свій народ”, “не свій клас”, “не своє коло”, “нижча раса”. На поняття “чужий” поширюється величезна частина значення поняття “тваринний” (хоча це відбувається й непомітно для свідомості). До “не свого”, до “чужого”, можна ставитися не по-людськи: це основне. А вже те, чи входить у це “не по-людськи” гноблення, експлуатація, позбавлення прав, свободи, життя чи поїдання — деталі.

Те, як чинили в історії людства з “чужим” народом, класом, расою, дивовижно нагадує ставлення людини (будь-якої) до “тварини” (дивно, що на цьому так довго не акцентували уваги). Тож можна сказати, що “тварина — це чужий”. І фашисти лише оголили суть протиставлення “свої — чужі”, яка тривалий час була захована від очей: відкрито (а не таємно, як робили всі до них!) переставши вважати “не своїх” людьми. Досить швидко, за якісь півтисячоліття, вони привели у відповідність з поняттями і мову. Тих, до кого ставилися як до тварин, почали називати “тваринами”. А відтак, підтягуючи вже реальність “під мову”, з них остаточно зробили справжніх тварин. Ось весь шлях “людяного” християнства до “звірячого” фашизму. Цілком логічний шлях».

Отже, ми досить сумлінно, як на наш погляд, виклали систему поглядів ідеолога та президента Партії консервативних гуманістів. Що ж пропонує нам пан Б. Соловйов? Констатуючи факт вичерпаності всіх дотеперішніх ідеологій, він звертає нашу увагу на єдину, на його погляд, ідеологію, яка не набула розвитку в історії людства і розвиток якої може стати сенсом цивілізації нео­гуманізму — цивілізації, що задихається від постісторичного існування. Тобто він закликає згадати добре забуте старе і розвинути вбитий гуманізмом «пафос архаїчного гуманізму». «Зробити християнство християнським!» — ось одне з гасел аналізованої книги. Бо автор вважає, що ідеї Христа були загублені через те, що вони не були самим Христом сформульовані до кінця: не була сформульована глобальна мономораль, що охоплює життя в усіх його проявах, а не тільки «людини як такої». Християнство, стурбоване проблемою знущання над античними рабами, не звернуло уваги на якихось там тварин, що «плуталися під ногами». Йому було не до них. І так воно — пророк «єдиної моралі», — не помітивши цього, дало «добро» подвійній моралі, роздвоєній свідомості людини. Воно кинуло себе у безвихідне порочне коло. Воно не декларувало благоговіння перед життям як таким: висунувши як основ­не гасло­ передову на той час, але недостатню ідею «благоговіння перед людським життям».

«Що з цього вийшло, — каже Б. Соловйов, — ми бачимо. Християнство виганяло зі суспільства звичку пригноб­лювати іншого,