Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Коли-небудь ми поїдемо туди, — крикнув червоний вершник, — але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.

— Поїдемо! — гукнув чийсь голос.

— Атож, поїдемо! — гукнув ще хтось.

— Авжеж! — гукнув третій.

— А наші звичаї — справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, — сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. — Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?

— Я чув про багато родів цієї країни, — відповів Вітіко, — і не знаю, кого ти маєш на увазі.

— Тож слухай, — почав розповідати червоний вершник, — був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до останнього родича». Потім врші побігли далі, а коли їм виказали місце перебування провинної жінки, обступили облогою монастир, аж поки їм видали ту жінку. А оскільки шлюбному чоловікові було страшно вбивати її, врші наказали, щоб їй відітнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршів, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Врші почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в країні, вони володіли неподіленою спадщиною Славника і жили в замку Лібіц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичі втратили все, крім Лібіцу, та й Лібіц опинився в облозі. Анастасій, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичів, був у тому замку й порадив, коли смілива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всі нащадки Славника подалися до церкви та вівтаря, а коли врші вдерлися до замку і обіцянками виманили втікачів із церкви, то повбивали геть усіх: чоловіків, жінок, дітей і дівчат. А слуг і людей, які належали вбитим і були в замку, закріпачили. Абат Анастасій утік до Угорщини і вже ніколи не повернувся. Врші забрали всі маєтності Славниковичів і проводир вршів жив тепер частіше в Лібіці. Тільки троє Славниковичів уникли долі свого роду: Адальберт, що був у Римі, Радим, його наймолодший брат, що поїхав разом із ним, і Собібор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським військом разом з імператором Оттоном проти північних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщі і здобув там маєтності та повагу. Але рід уже не піднявся і згас.

— А чому князі не забороняли таких дій? — запитав Вітіко.

— Так, тоді був один князь, — відповів червоний вершник, — що звався Болеслав Рудий, і він з усім своїм почтом сприяв вршам і навіть воював разом із ними проти Славниковичів. А коли зійшов на княжий престол, то дав одному вршу за дружину свою доньку, і врші мали нащадків від нього. Але Болеслав утратив усі прилеглі землі своєї держави й розлютився і на родовитих, і на простолюд. Це породило обурення, і врші перші повстали проти нього. Він був змушений утікати. Потім Болеслав знову став могутнім і запросив під час карнавалу, коли всі розважалися, найшляхетніших людей країни, а також вршів до себе, а ошукавши їх своєю приязністю, напав на них зі своїми охоронцями, передусім сам проштрикнувши кинджалом тіло свого зятя, і вбив усіх, кого боявся. Але того самого місяця його осліпив польський князь Болеслав і він помер за кілька років, ніким не оплаканий, в одному далекому польському замку. Коли десь через сімдесят років князь Вратислав запанував як король цієї країни, врші знову тішилися повагою: Бук, Чач, Добромил, Тіста та інші. Та коли князь Вратислав помер і на князівський престол зійшов його син Бржетислав, двох наймогутніших вршів вигнали з країни: Мутину, що доти був приятелем князя і жупаном Літомержица, і Божея, проводиря вршів, володаря Лібіца і жупана в Жатеці. Адже князь зокрема дізнався, що вони під час облоги польської фортеці Брдо накладали з ворогом. Коли минуло чотири роки після цього вигнання, про яке пишуть, що воно сталося 1100 року, князь Бржетислав у вечірніх сутінках у День святого Хоми повертався з ловів у лісах коло Крживоклату до свого двору в Збечні, а в лісовій пітьмі назустріч йому їхали люди зі смолоскипами, з лісової гущавини вискочив чоловік на ймення Лорек і щосили вгородив йому в тіло мисливський дротик. Лех Космас записав: «Наче зірка з неба, впав