Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, — мовив Вітіко.

— Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім'я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім'я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

— Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, — мовив Вітіко.

— Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! — вигукнув червоний вершник.

— Я не нестиму корогви, — заперечив Вітіко, — який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.

— Може, твій Собеслав? — запитав червоний вершник.

— Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, — відказав Вітіко.

— Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?

— Він знає, — відповів Вітіко, — і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.

— Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, — виснував червоний вершник.

— Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, — відповів Вітіко.

— Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, — пожартував червоний вершник.

— Таж так, — погодився Вітіко. — Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.

— Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, — мовив червоний вершник.

— Ялиці, журавлина та інше, — підтвердив Вітіко, — і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.

— Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, — усміхнувся червоний вершник.

— Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, — мовив Вітіко.

Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:

— А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?

— Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! — гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

— І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.

— Хтозна, чи відбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, — крикнув Одолен збоку від Вітіко, — а якщо ми будемо перші, хто запровадить там справжні лови, нас чекає слава, і тим більша слава, що більше труднощів нам доведеться подолати. Перемога справжня тільки тоді, коли перекидають гори, щоб дістатися до ворога.

— Та ти річку вип'єш, щоб дістатися до нього! — засміявся червоний вершник.

— Це було б надто повільно, — заперечив Одолен, — я кинуся з нашими людьми в річку й перепливу на той бік.

— Ми підемо туди, — крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, — бо ще не були там!

— А коріння і трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушені пекти на вечерю борсука, — гукнув той, кого назвали Кастою.

— А ведмежі шкури привеземо жінкам і дівчатам, щоб мали м'якенькі укривала! — крикнув котрийсь син Сміла.

— Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, — кинув