Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Гляньте туди! – сказав і закреслив указним пальцем, виіскреним перснем, ламану лінію понад чорнобір. – Від отієї гребенини, де, мов жінка, лягла опукими грудьми горілиць, аж до купи горбів… Самітню ялицю на гостроверсі бачите?

Він піднісся на коні, підпер долонями боки й говорив суворо в ясну ніч, наїжену гострицями скель поздовж неба:

– Кичери сунуть чета в чету… Там я витну в пень смеріччя й вирубаю шлях на той бік угорських границь… На Ужок проб’ю гори! З полонин погрожу франкам!

Його хижий вид заграв смугою реготу, білиною зубів:

– Угри повз Вягру, Сяноком до мене, я ж – ужоцьким провалом до них! Сидітиме Арпад у Буді на прив’язі, не знатиме години…

Загомоніло між боярами, оклики перемішалися. Князь нахилився вперед, виріс:

– Чую, бликає він аж на Наренту, пахне йому Рагуза… Я ж он тим південним склоном ступлю в долину Латориці, вкрию списами мармароський бір. Доки хоч один пастух нашим словом покрикує на маргу, візьму… До Тиси моє!

Високе іржання князевого коня облетіло ліси. Чудово чорний, мов гебан у сріблі зір, він шарпав удила, облитий нараз рясним потом. Може, іржав уже колись під дзвін мечів та крик ранених у кривавій росі? І смерть, кінська примара з відкритими яснами, схилялася над ним?

– Острогу б йому, владико? – не втерпів забобонний Делята.

У нього самого кінь став теж підриватися з витягненою шиєю в улискливих кісниках та тручати в переполоху других, аж криваво заграв бурштин очей і насторожилися гриви серед усяких бовтиць.

А Свен не чув, він мріяв на ходу, палав захопленням, радощами майбутнього:

– До Тиси твоє! Так і буде, княже!

Він був завжди готов захоплюватися, справдішній варяг прудивітер, що йшов до бою з окликом радості, наче на весілля. Він був дуже молодий, проте забув уже число змагів за життя, цілунків, браних силою, добичі, прогайнованої дорогами за усміх з-поза довгих вій… Поет у похвалах жінки, коня та копія, він тягнувся за славою в тіні великих воєнних світил, ніби шуляк, приворожений сонцем.

– Дворище! – сповістив нагло тисяцький Зорян, що поїхав навиперед усім. Зачулися голоси, хтось там питав:

– Миром днювали, Сивашу? Ще пастушите?

Замаяв частокіл, здорові буки за рядом. Житло – старовина, під плитяною ще укривою, стіни з ціляків. На крівлі голова лося, ніби у казковому стрибі з хатою на в’язах, з місяцем поміж роги.

– Вогонь попри вас, витязі! – лунко загукав хтось із дворища. – Бувайте! Корж саме з попелу, ще душі пару їдять!

Старі жовті очі жевріли приязно у скупищах зморщок та блимало у тьмі зеленчасте волосся, подібне до освітлених ялиць і таємничих зел довкола пнів’я.

Це дідуган у згрібній сорочці й чорному чересі спирався на воротях, широких, як іконостас. Ворота були укріплені дерев’яними цвяхами в запорах давньовічних – із вирізами саме тільки, щоб крізь них, коли сперти лікоть на правім коліні, цільнути з туга-лука в серце ворогові.

Стоян наскоком до дідугана:

– Хто? Чий?

Цей гордо, не зараз:

– З царини цієї… Кметь… Свій!

– Нас двох у Бога! – з повного відмірив йому шану Мстиславич і зручно зняв шолом – блиснуло різьблене чоло.

– Квітко, обсипана росою! – торочив Свен, клав ласі очі на ясну косу, що маяла серед наміток жіноцтва. Воно готовило гостину, розставляло повні дзбани й миси верх столів на обійсті. Мигтіли добрі сукняні безрукавники, біленькі опліччя, ноги в яскравих капчурах, дзвеніли тонко й радісно скляні сніпчики у вухах. Всі молодиці в живих рум’янцях, мабуть, від ваги наголовного вбрання. Це була туга підборідь із мережкою, над чолом півкруг з твердого більця, а тоді завій із забором усякими волічками.

– Кинь оці печери, Уле, лісовичко з Явірполонини! – молив Свен розспіваним голосом. – Золотокоса Сіфо, розкоше очей! Чи не ти оце їздиш на зеленій мітлі й водиш турів із червоними уплітками на рогах? Одно слово – а сьогодні ти в моїх теремах, у серпанках із перлами, в ходачатках із парчі!

Свен уявляв собі в цю пору понад усякий сумнів, що в нього різьблені стелі, алебастрові фризи, скрині, сперті на яспісових гранах, турові роги зі срібною подобою звірів, що розривають один одного… Він радісно застромив руки за пояс із бронзи, переплетений ремінням: знав, що візьме дівку й так, хочби навіть погостював зле!

А Уля ходила танком у задирчастих осміхах, коротка коса на розсип, – вона повернула до Свена хлоп’ячі ще плечі з міцно затисненими руками, згорненими в скоку до грудей. Насталені як до бою, тверді, мов ранні овочі, груди ці вмліватимуть терпко й солодко, коли бігти отак…

Вона звузила очі, як це чинять жінки високого роду, й із глумом дикої тонкості відповіла Свенові Гіллє:

– Мені – тереми? Мені? А бачив ти, як б’ються в гнізді канюкові молоді? Або як удень причаєне див-дерево вечір вушка догори підносить?

Стригла темними пальцями поза свої малі вуха, люто привабна, зовсім перелесниця, лісова краля:

– Га-га! – сміялася зневажливо блиском в’юнких брів. – Хіба віддала б я за твої казки біг оленя, князя яруг, як скаче по грунях, бегетить по ріжах під жерепом, жене передо мною в ігрі зі шпиці на шпицю?

Хтось немов дунув нагло – так Свен погас від оцих слів: він нагадав загу про вбитого в бою Гельгі Гєвардсона та його живу, чарівну жінку, що їздить поруч марева на дикові з золотою щеттю. Вони стрибають по фіордах, по страхітних розколинах у нічному тумані, там, де царює Один на восьминогому дерев’яному коні, якого копіт пригадує одноманітний