Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Спить вона.

— А батькові?

— Занесла. Казав, що сам прийде дякувати лицареві.

Вона взяла хліб і піднесла до рота. В невимовнім щасті дивився Андрій, як вона кришила його своїми блискучими пучками й споживала; аж раптом згадав про збожеволілого від голоду, що сконав, очевидячки, ковтнувши шмат хліба. Він побілів і закричав:

— Годі! Не їж більше! Так довго не ївши, хліб тобі за отруту буде.

І вона тут же відвела свою руку, поклала хліб на блюдо і, немов покірна дитина, дивилася йому в очі. І нехай би чиєсь слово... та не в змозі змалювати ні різець, ні пензель, ні могутнє слово того, що бачиться подеколи в очах дівчини, та й того також солодкого чару, що охоплює серце того, хто дивиться у тії дівочії очі.

— Царице! — скрикнув Андрій, повний сердечних, душевних і всяких поривань. — Що тобі треба? чого хочеш? кажи! Загадай мені службу, яка тільки є на світі, нечувану, — я побіжу робити її! Кажи зробити мені те, чого ні один чоловік на світі не годен зробити, накажи вчинити таке, чого ніхто зробити неспроможен, — вчиню, себе загублю... Загублю, загублю! і загубити себе самого задля тебе так мені солодко, на святім хресті присягаюся... та несила всього сказати! В мене хуторів троє, половина табунів батьківських мої, все, що мати моя принесла з собою в батьків двір, все, що навіть ховає вона від нього, — все моє! Такої зброї, як у мене, нема ні в кого тепер у козаків наших: за саме руків’я шаблі моєї дають мені найкращий табун та ще й овець три тисячі. Всього відречуся, покину, спалю, потоплю, лиш одно слово мовиш, хоч ворухнеш тонкою чор-ною бровою! Не знаю, може, кажу дурні речі й недоречні і не до ладу все це, щоб мені, вік у бурсі звікувавши й на Запорожжі, та й плести отаке, що годиться там говорити, де самі королі, князі та ще найкращі з-поміж вельможного лицарства. Бачу ж я, що ти інше Боже створіння, як усі ми, та й куди їм усім до тебе, тим іншим жінкам шляхетним і дочкам-павам. Ми не здатні й рабами твоїми бути; ангели небесні — лише вони здатні тобі служити.

Щоразу все з більшим подивом, усе чуючи, жодного слова не пропустивши, слухала панна щиру, сердечну мову, в якій відбивалася, наче у дзеркалі, молода, повна сили душа. І кожне просте слово цієї мови, висловлене голосом, що виходив з глибини серця, свідчило про силу. І подалося вперед усе прекрасне обличчя її, відкинула вона далеко назад докучливе волосся, відкрила уста і довго дивилася з устами відкритими. Тоді хотіла щось промовити і раптом стала, згадала, що іншим призначенням ведеться лицар, що батько, брати й вітчизна вся стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які облягли місто, на смерть прирекли все їхнє місто... І очі її враз сповнилися слізьми; вхопила вона швиденько хустку, шовком шиту, накрила нею собі обличчя, і за мить вона була мокра; і довго сиділа, відкинувши назад свою прекрасну голову, затиснувши сніжно-білими зубами прегарну нижню губу, — начебто раптом відчула отруйне жало їдкої гадини, — і хустки з обличчя не приймаючи, щоб він не бачив її пекучого жалю.

— Скажи мені слово одне! - мовив Андрій і взяв її за оксамитову руку. Іскристий вогонь перебіг йому жилами від цього дотику, і стискав він руку, що спочивала безвладно в його руці.

Та мовчала вона і не приймала хустки з обличчя свого, й залишалася нерухома.

— Чом же ти смутна така? Кажи ж мені, чом смутна ти така?

Вона кинула геть від себе хустку, відкинула надокучливі довгі пасма волосся і вся зайшлася жалібними речами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, наче той вітер, знявшись гарного вечора, перебіжить раптом хащею надводного очерету: шелеснуть, загомонять і розляжуться раптом журливо-тонкі звуки, і ловить їх з незнаним смутком, спинившись, перехожий, не чуючи ні згаслого вечора, ні співів народу, що вертається з польових робіт і жнив, ні воза, що далеко торохтить, десь переїжджаючи.

— Чи не судилися мені довічні жалі? Чи не нещасна мати, що мене породила! Чи не гірка доля випала мені? Чи не лютий же ти мій кат, моя доле немилосердна? Всіх ти була до моїх ніг привела: кращих дворян з усього шляхетства, панів найбагатших, графів та чужинецьких баронів і всенький, що тільки є, цвіт нашого лицарства. Всім їм було мене вільно кохати і за велике благо кожен мав би моє ко-хання. Рукою б тільки махнула, і кожен з них, най-гарніший, найвродливіший з личка і роду, мужем мені став би. І ні до одного з них не причарувала ти мого серця, моя доле немилосердна; а причарувала ти моє серце, найкращих лицарів нашого краю обминаючи, до чужинця, до ворога нашого. За що ж ти, пречиста Мати Божа, за які гріхи, за якії тяжкії вчинки так невблаганно, так немилосердно караєш мене? В достатку і розкошах надмірних в усьому дні мої минали; найкращі, дорогі страви й солодке вино були мені поживою. Та й нащо ж усе це; до чого воно мені було? Чи не на те, щоб умерти наостанок смертю лютою, якою не вмирає навіть останній жебрак у царстві. Мало, що суджено мені таку страшну долю, мало, що перед кінцем своїм мушу бачити, як вмирають в невимовних муках батько та мати, щоб порятувати їх, двадцять разів була я ладна віддати життя своє; мало цього всього: а ще доводиться перед кінцем своїм побачити й почути слова і кохання, якого не зазнала я. Треба, щоб він речами своїми розтерзав мені серце, щоб гірка моя доля була ще гіркіша, щоб ще більший жаль було мені за мій молодий вік, щоб ще страшніша видавалася мені смерть моя і щоб ще більше я, вмираючи, нарікала на тебе, доле моя немилосердна, та й на тебе, даруй мені гріх мій, — пресвята Матір Божа!

І коли змовкла вона, безнадійне, безнадійне почуття відбилося на обличчі її: кожна рисочка його заговорила жалісливим смутком, і все, зі схиленого чола й опущених очей аж до сліз, застиглих і присохлих на тихо пломеніючих щоках її, все, здавалося, говорило: «Нема щастя на лиці сьому!»

— На світі