Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков
— Так, — сказав Вайс, — я це знаю.
— Не забудьте, — попередив професор, — що союзники прислали в Німеччину цілу армію розвідників. І знаєте, що вони тепер роблять? Вивчають настрої німецького народу, сили Опору. Але зовсім не для того, щоб допомогти рухові Опору хоч би зброєю. Ні. Хочуть з'ясувати, чи не буде цей рух заважати намірам союзників зберегти Німеччину після її поразки як імперіалістичну державу, ворожу Радянському Союзові. За нашими відомостями, Даллес заклопотаний тим, щоб вермахт і після поразки зберіг сили, здатні придушити революційний рух у країні.
Отже, Даллес представляє ті американські кола, які розробляють тепер не так плани наступу на другому фронті, як плани придушення революційних сил німецького народу після поразки Гітлера, і, як виплескав ваш підопічний американський розвідник, хочуть змінити вивіску Гітлера на іншу. Ненависть американського і англійського народів до Гітлера така велика, що Даллес, здається, ладен сприяти замахові на його життя, щоб потім домовитися з тією самою фашистською фірмою, яка, проте, діятиме вже під іншою вивіскою. І цілком імовірно, що Герінг, Геббельс, Гіммлер були б щасливі подарувати рейхові своє ім'я для цієї мети.
— Так, — замислено промовив Вайс. — Усе це, мабуть, так і є…
— Слово «мабуть» — погано слово, — сердито перервав його професор. — Я кажу, спираючись на факти й докази. І наше з вами завдання — дати Центрові документи, які з вичерпною і невідпорною повнотою свідчать, що між союзниками і опозиційними групами рейху ведуться переговори про сепаратний мир. Як бачите, тепер ми з вами маємо попрацювати на Німеччину. На майбутню Німеччину. Ну як, не заперечуєте? — Додав з усмішкою: — Може, ви гадаєте, що я, як історик за освітою, мислю в цьому питанні історичними категоріями? Але мій досвід чекіста підтверджує: таке мислення споріднено з обов'язком, який я виконую. Запобігти новій змові проти народу, що вже став жертвою фашистської змови, — значить врятувати його. Я думаю так.
Якийсь час вони мовчали. Після тривалої паузи професор знову заговорив:
— Я вам розповів про свою сім'ю і тим порушив правила конспірації. Та зробив я це навмисне. Думка про те, що я тут не один, що найменша моя необачність може призвести до загибелі найближчих мені людей, надихає мене, коли можна так сказати, на величезну обережність. — Професор усміхнувся так, ніби мав щось попросити. — І тепер я сподіваюся, що ви також поводитиметесь обачно. Адже, розповівши вам про свою сім'ю, я немовби довірив вам її долю. Я знаю, що ви трохи надмірно схильні діяти самостійно, часто захоплюєтесь, але вірю: ви зрозуміли, чим я тепер зобов'язую вас неодмінно продумувати кожний ваш крок на шляху до наміченої цілі.
Щирі слова старого чекіста вразили Йоганна своєю великодушністю, проникливою турботою і довір'ям — найвищим, на яке може піти людина мужня, сильна, непохитно відчуваючи ці ж самі риси у своїх друзів.
Гуго Лемберг знову запросив до себе Вайса і знову прийняв його в батьковому кабінеті. Йоганн помітив, що з книжкових полиць зникли матеріали та книги про Радянський Союз.
Цього разу Гуго був відвертіший. Він говорив про трагічне становище Німеччини. Сказав, що, за відомостями абверу, оснащеність радянських військ бойовою технікою порівняно з осінню 1942 року зросла в п'ять-шість разів, відповідно виріс і їхній бойовий досвід і що воєнними засобами Німеччина тепер виграти війну не може.
— А які ж засоби потрібні, щоб не програти війну? — спитав Вайс.
Гуго відповів ухильно:
— У США існує міцне антирузвельтівське угруповання, зацікавлено її тому, щоб зберегти воєнний потенціал Німеччини як загрозу проти Росії. Але це угруповання безсиле проти ненависті американців до Гітлера.
— А в Англії?
Гуго усміхнувся:
— У 1938 році Черчілль заявив, що мріє бачити на чолі Англії діяча такої сили волі та духу, як Гітлер, а тепер він боїться англійського народу і змушений приборкувати поривання лідера англійських фашистів.
— Ну, а які наміри Росії?
Гуго знизав плечима:
— Сталін, визначаючи позицію Радянського уряду, твердить, що завданням Радянського Союзу у війні є не знищення Німеччини, але знищення злочинного гітлерівського режиму та його натхненників.
Вайс розвів руками.
— Після окремих невдач на фронті фюрер зняв з постів багатьох наших уславлених полководців, — сказав Гуго. — І цим начебто поклав на генералітет відповідальність за провал кампаній.
— А тепер ці полководці у відставці намагаються покласти на фюрера провину за всякі воєнні невдачі.
Гуго невдоволено глянув на Вайса.
— Якщо ми зазнаємо поразки, то запобігти революційному заколотові зможе тільки уряд військової диктатури, складений з тих самих полководців, — відказав Гуго і за мить додав: — За відомостями СД, які, безумовно, применшують явну небезпеку, виходить, що тепер у Німеччині тільки п'ятдесят-шістдесят процентів населення неухильно кориться урядові. Тридцять процентів невдоволені існуючим режимом, але небезпеки вони не становлять. Решта — ненадійні. Цих піддають тяжким репресіям або пачками посилають на фронт. Таке співвідношення політико-морального стану населення не стабільне: воно дедалі гіршає. Можливо, армії союзників і взяли б на себе поліційні функції приборкання невдоволених. Але для цього армії союзників повинні прийти в Німеччину, і прийти не ослабленими нашим Опором, інакше вони не зможуть виконати свої важливі функції.
Вайс спитав:
— Але ж для того, щоб вони могли зберегти свої сили, нам доведеться зняти армії з Західного фронту.
Гуго відповів злісно:
— Паулюс по-зрадницьки капітулював у Сталінграді, зганьбив мундир німецького офіцера. Однак якби таке зробив німецький генерал на Західному фронті, то була б акція, вчинена в ім'я врятування Німеччини від катастрофи революційного повстання.
— Отже, відкрити фронт на Заході — це не зрада, а послуга рейхові?
— Авжеж,
