Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Чому ви не доповіли партії про деякі злочинні дії капітана фон Дітріха? — спитав Шелленберг.

Вайс швидко обернувся і твердо відповів:

— А тому, що мій безпосередній начальник пан фон Лансдорф не давав мені про це ніяких вказівок.

— Ви не виконали обов'язку наці.

— Я керуюсь насамперед своїм службовим обов'язком.

— Ви хочете сказати, що, існує якась різниця між обов'язком перед партією і службовим обов'язком?

— Я цього не казав, — відповів Вайс.

— Проте я вас так зрозумів.

— Ви хочете так мене зрозуміти? — спитав Вайс.

— А ви не хочете, щоб я вас так зрозумів?

Йоганн знав, що в Шелленберга взаємини з Гіммлером дуже добрі, а з Борманом — мало не ворожі. І наважився на страшно сміливий вчинок. Ступивши крок вперед, заявив:

— Так, ви мене правильно зрозуміли, мій бригаденфюрер.

Шелленберг стиснув зуби, гострі щелепи ще різкіше виступили на його жовтуватому обличчі. Він довго мовчав, не відводячи допитливого погляду від Вайсового обличчя, потім несподівано усміхнувся, сказав приязно:

— Пан фон Лансдорф — мій друг, і його доброзичлива думка про вас стала ще однією причиною того, що віднині ви значитиметесь у моєму особистому списку як Фред. І я відповім вам довір'ям на ваше довір'я. Не виключено, що найближчими днями фюрер, можливо, підпорядкує абвер рсйхсфюрерові. Таким чином, ви матимете змогу знову зустрітися з деякими своїми попередніми товаришами по роботі, зокрема і з капітаном фон Дітріхом. — І Шелленберг знову, цього разу значуще, міцно, потиснув Вайсові руку.

Коли Йоганн розшукав у саду Густава, той з його обличчя зразу догадався про результати зустрічі з шефом і теж рішуче, навіть з деякою гарячністю, потиснув йому руку.

У ресторані «Золотий олень» на вимогу Густава вони розпили на честь Вайсових успіхів пляшку старого колекційного вина. І сам заплатив за нього, хоч таке марнотратство не було звичне навіть серед близьких друзів: офіцери розвідки в таких випадках завжди розплачуються кожен за себе.

Чергову зустріч професор призначив Йоганнові у тихому куточку на березі озера Хавель, зарослому плакучими вербами з довгими вітами.

Коли Йоганн прийшов, професор уже чекав його в рибальському човні.

Беручись відразу за весла, професор мовив:

— Уявіть собі, я запросив вас тільки для того, щоб, як кажуть у нас дома, провести разом вихідний день. — Усміхнувся: — Як ви гадаєте, можемо ми дозволити собі таку розкіш?

— Не знаю, — відповів Вайс.

— Я пропоную, — заявив професор, — повністю віддатися фантазії: уявімо собі, що ми з вами рибалимо де-небудь, припустімо, на Ладозі.

— Не схоже, — зітхнув Вайс.

— Моя дружина й дочка теж вважають, що не схоже, — погодився з ним професор.

— А звідки вони можуть це знати?

— Пробачте, — насмішкувато сказав професор, — але я людина сімейна, і цей факт укріплює тут мою репутацію.

— Ви одружені з німкенею?

— Та що ви, голубе! Кар'єру сім'янина я розпочав ще з робфаку.

— І ваші дружина й дочка знають?..

— Безсумнівно, — підтвердив професор. Усміхнувся. — І, вірите, непоганий вийшов підрозділ: дружина — інженер на секретному заводі Юнкерса, дочка — у допоміжному жіночому батальйоні служби спостереження ППО Берліна. — І додав з ніжністю: — Дуже тямущі товариші вийшли з них.

Йоганн жалісливо подивився на професора:

— І вам за них не страшно?

— Бачите, в теперішніх обставинах я волів би, щоб дружина беззаперечно підкорилася моїй волі і слухняно чекала чоловіка дома. Та ми з нею одного року і навіть одного місяця вступили до партії. І вона вважає, що я зовсім не маю перед нею ніяких переваг старшого. Вона й дочку виховала так. Думаю, що Центр дозволив мені цю сімейственість як виняток.

— Я б ніколи на таке не наважився, — промовив Вайс. — Рискувати своїм життям — що ж, це не так страшно… А от рискувати життям тих, кого любиш, у мене не стало б снаги.

— У мене її також не ставало, — признався професор. — Але у дружини і в дочки мужності виявилося більше ніж досить. Ми допомагаємо одне одному жити, виконувати свій обов'язок. Якщо є найвища близькість між людьми, я гадаю, вона добувається саме таким способом.

Вайс подивився на професора з захопленням і ніжністю.

— І давно ви чекіст?

— Маю велику вислугу літ.

— Ви справді лікар?

— Це мій другий диплом, — гордовито сказав професор. — Перший я одержав у тридцятому році, коли закінчив істфак. Схильність до медицини виявив у собі пізніше, а освіту набув у Мюнхені. — І враз круто змінив тему розмови: — До речі, як ви оцінюєте поразку німців під Сталінградом? — спитав він.

— Я боявся, що викрию себе, не зможу приховати радість і на цьому провалюсь.

— Ні, з точки зору німця.

— Ну що ж, — нерішуче сказав Йоганн, — як величезну поразку вермахту, цілковитий провал плану «Барбаросса».

— А з політичного боку?

— Так само.

— А от, уявіть собі, гітлерівська пропагандистська машина використала катастрофу під Сталінградом в іншому плані. Перетворила її на пропагандистську акцію, звернену до реакційних правлячих кіл союзників.

Ви знаєте, Гітлер, приголомшений поразкою, не міг цими днями виступати, його промову прочитав по радіо Герінг. Чули цю промову? Не довелося? Шкода! Вся вона була звернена до Уолл-стріту й Сіті. Гітлер розписував свої заслуги як єдиного рятівника західної цивілізації від більшовицького варварства. А Геббельс, далі розвиваючи цю думку, заявив: «Ясно, панове, що ми неправильно оцінювали воєнний потенціал Радянського Союзу! Тепер він вперше відкрився нам у всьому своєму кошмарному розмірі. Сталінград був і є великим сигналом тривоги… Залишилося тільки дві хвилини до дванадцятої» — тобто до повної поразки Німеччини. А ця триденна жалоба після ліквідації оточених під Сталінградом військ? Ви розумієте, навіщо це? Перетворити загибель своїх солдатів на знаряддя пропаганди, щоб налякати правлячі верхи