Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков
У цей час до кімнати ввійшов офіцер; зовнішність його вразила Йоганна своєю строгою зосередженістю. Навіть чорна пов'язка, що прикривала його ліве око, не псувала приємне обличчя. Сухорлявий, виструнчений. Замість правої руки — протез у лайковій рукавичці, на лівій не вистачало двох пальців.
— Знайомтесь, — сказав Гуго, — полковник генерального штабу граф Клаус-Шенк фон Штауфенберг. — Пояснив: — Граф був поранений на Туніському фронті, тільки-но з госпіталю. — Додав не без відтінку заздрості: — Дістав у Берліні пост начальника штабу резервної армії. — Звернувся до Штауфенберга: — Обер-лейтенант Йоганн Вайс, як я вже казав вам, працював в абвері, спеціаліст по Росії. — Сказав Вайсові: — У мене з полковником різні погляди на російське питання, як, правда, і на деякі інші питання, але це не відбивається на нашій дружбі.
Штауфенберг сказав, сідаючи в крісло навпроти Вайса:
— Як ви тепер знаєте, я воював в Африці. Але мене дуже цікавить наш головний противник — росіяни.
Вайс попередив:
— Я не був на Східному фронті.
— Але за родом своєї служби ви зустрічалися з російськими військовополоненими, вивчали їх, знаєте про підпільні організації, які вони створюють у таборах, — все це мене цікавить. Розкажіть усе, що можна, — попросив полковник.
Спочатку Вайс говорив дуже стримано. Але потім, коли Гуго вийшов, Штауфенбергові запитання стали відвертіші. В них почувалася не тільки цікавість. Йоганн помітив у цих запитаннях навіть деякий відтінок схвалення героїчної боротьби російських військовополонених у таборах.
Про це все Йоганн розповідав так, наче хотів тільки пояснити, яка важка і складна робота абверу з контингентом радянських військовополонених. І говорячи про стійкість, непохитну політичну переконаність військовополонених він немовби водночас виправдував недостатні успіхи абверу в роботі з агентурою.
Особливе враження справило на Штауфенберга повідомлення Вайса про те, що радянські розвідники врятували чотирьох німецьких військовослужбовців, засуджених до страти. Не менш схвилювала його і розповідь про втечу групи в'язнів, які працювали на німецькому заводі. Коли їх піймали, вони навіть під страшними тортурами не виказали німецьких робітників, що допомагали їм втекти. А втікачі ж могли замість них назвати імена будь-яких інших німецьких робітників заводу, і тих стратили б разом з ними. Це врятувало б росіян від тортур і дало б їм змогу помститися німцям, своїм катам.
Штауфенберг слухав Вайса з глибокою зосередженістю. Його стомлене обличчя з болісними зморшками в кутках рота виявляло щиру схвильованість і водночас стало якесь лагідніше. Він спитав:
— Ви гадаєте, військовополонені та іноземні робітники вже мають якусь організацію Опору?
— Можливо.
— Тоді вони, безперечно, зв'язані з німецьким комуністичним підпіллям.
— Ці питання належать до компетенції гестапо, — відповів Вайс.
Штауфенберг, наче не дочувши, промовив замислено:
— А ті, напевне, зв'язані з радянським командуванням…
Якби в цей час не повернувся Гуго, можливо, Вайсові вдалося б краще визначити, чим породжений інтерес Штауфенберга до організації Опору військовополонених. Але, побачивши Гуго, полковник враз змінив тему розмови. Сказав, звертаючись до Гуго:
— Обер-лейтенант Вайс — дуже досвідчений розвідник, і я почерпнув з розмови з ним дуже багато корисного. — І пильно дивлячись на Вайса, додав похвально: — Ваші методи вербування справді оригінальні.
Вайс машинально кивнув, трохи приголомшений: він не сказав полковникові ані слова про методи вербування.
На прощання Штауфенберг подав Вайсові ліву руку і сказав:
— Я був би радий знову зустрітися з вами.
Але їм не довелося більше ніколи побачитись.
Протягом досить тривалого часу Йоганн виконував функції кур'єра у прикордонних швейцарській або шведській зонах. Щоразу якийсь чоловік, спеціально довірений агент, підходив до його машини, сам ховав пакет у сейф, вмонтований у машину, і замикав своїм ключем. Другий ключ був у Густава. Третій ключ Вайс одержав від професора, коли йому пощастило зняти зліпок: начебто бажаючи виявити люб'язність до агента, він узяв з його рук ключ і відчинив ним дверцята сейфа.
Тепер Вайса на маршруті зустрічали професорові люди. Він відчиняв сейф, на ходу передавив пакет і трохи повільніше їхав далі. У певному пункті його доганяли і так само на ходу повертали пакет. Невиправдані затримки могли породити підозру: Вайс знав, що встановлений у його машині прилад фіксує на стрічці всі зупинки. Знав він також, чим загрожує будь-яка необережність у техніці розкривання пакета і виймання звідти документів. Знали про це і професорові люди. Проте Йоганн не встигав навіть розглянути їхні обличчя — так швидко все відбувалося. І тільки одного разу зв'язковий, з шаленою швидкістю наздогнавши Вайса на мотоциклі, встиг шепнути, що чимало документів, одержаних від нього і переданих через Центр Радянському урядові, стали у великій пригоді. У документах містилися незаперечні докази того, що деякі довірені особи правлячих вашінгтонських та лондонських кіл перейшли на шлях віроломства і неприпустимо порушують зобов'язання, що їх взяли на себе глави союзницьких урядів. І глави урядів США й Англії змушені були признати це.
Які то були документи, Вайс не знав. Можливо, фотокопії матеріалів з умовами, що на них пропонував союзникам укласти сепаратний мир той чи інший правитель рейху — Гітлер, Гіммлер, Герінг, Геббельс, Ріббентроп; можливої меморандуми про склад майбутнього уряду, представлений союзникам імперськими групами, настроєними опозиційної до Гітлера. Хоч би які різні були ці групи, всі вони сходилися на тому, що найбільша небезпека і для союзників, і для рейху — вторгнення Радянської Армії на німецьку територію і революційна боротьба німецького народу за нову Німеччину. І всі вони вбачали порятунок тільки в капітуляції перед західними державами і встановленні в Німеччині уряду військової диктатури. Про це казав Йоганнові і Гуго Лемберг.
Йоганн знав, що кожен з правителів імперії вів секретні переговори потай від інших. Так само діяли й інші опозиційні угрупування. І всі, хто вів ці переговори, стежили одні за одними. І заради того, щоб вивідати ціну, пропоновану союзникам за капітуляцію кожною іншою групою, ладні були викрасти, закатувати, навіть убити будь-яку людину, яка хай і непричетна до цієї торгівлі, але бере у ній