Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Біля стодоли стоять Бурелл та Валле й дивляться один на одного.

Загалом узявши, Валле доволі кумедний і чудний. Бурелл презирливо оглядає його з голови до ніг і навпаки. Можна було б сподіватися, що й обійде його довкола. Згинає шию й трохи розставляє короткі ноги (пізнати давні замашки) — прибирає справдешню борцівську поставу. Валле таки настрашився. Все, що він бачив, читав, обдумував і зазнав, щезло, розтануло, від усієї особистости залишився тільки інстинкт. Однак не показує страху — трохи через гордість, трохи через те, що тут люди, а трохи через те, щоб із самого початку не дати Буреллу переваги. Виглядає, як завжди, невимушеним.

— Ти, Валле, дурень, — проказує Бурелл помалу, немовби довго міркував над тим, хто ж такий його помічник, а тепер знайшов правильне означення. І повторяє тихше, для самого себе: — Неприторенний дурень.

— Еге ж, такий я і є, — навдивовижу зухвало відповідає Валле.

Бурелл неначе чогось шукає в тиші навкруг себе. Не знаходить холодних, вагомих, а заодно й зневажливих слів, яких шукав, — тому злоба, звичайно ж, виливається найкоротшим шляхом. І ось…

— Іди к чортовій матері й не показуйся передо мною! Гибай звідси, бо інакше руки-ноги тобі повириваю! Геть з моїх очей, ти, йолопе квадратовий, газето жована, афішо клеєна, селюче недоструганий, шмаровозе, гицлю, злодію, лайдаку…

— Ото ж ви такий і є, ще й удвічі більше, ніж кажете, — холодно відрізує Валле. — По-перше, це ви підпалили кінострічку, по-друге…

Він робить вагому паузу — таку собі кістку для голодної публіки — й веде далі:

— …по-друге, ви увесь день клеїли дурня, та так, що аж люди сходилися й потішалися. А по-третє…

Але Бурелл уже рвонувся вперед. Та Валле не з тих, що зволікають, і Бурелл, сам не знаючи як, дістав стусана під дих. Удар, може, й не дуже сильний, та він влучив у найболючіше місце. Бурелл миттю корчиться, хапається за живіт і вистогнує:

— Убивця!

І звалюється на задок.

Валле накивав п’ятами, а Бурелла оточують люди й видивляються на нього, не дуже тямлячи, що й до чого. У цю мить він жалюгідний, і його злість смішить людей, які тільки-но бачили погибель Сан-Франциско, а перед тим — ще багато чого серйозного. Кінець кінцем хтось із юрби питає:

— Не смертельно, га?

Бурелл зводить змордоване лице й кричить:

— Забирайтеся ви всі звідси під три чорти!

Обережно підходить сухотний Калле Теософ, чоловік товстухи Брант-Гойдалки. Здається, ніби він принюхується. Кілька хвилин розглядає Бурелла сумними очима й озивається тонким голоском:

— Тепер ти нагадуєш Суссе, хворого лева з Юакімового звіринця. Якщо потребуєш допомоги, то я тепер якраз вільний.

Дізнавшись правду про себе, лев Бурелл мляво, вимучено махає рукою. Усі слова — немов холодні цвяхи в серці.

Коли у стодолі менш-більш вивітрився дим, Бурелл зводиться й помалу дибає подивитися, що там із спаленим пате. Під стелею горить лампа й освічує гурт цікавих парубків, матусь і дітей. Хтось обережно торкається до ще теплих частин апарата, ще хтось крутить корбочку, кривляється й передражнює Валле: «Це Сан-Франциско, а це будинок — плямк-плямк…»

— Вимітайтеся звідси! Що ви тут виробляєте з машиною? — гукає Бурелл.

Знявши лампу, він уважно придивляється. Весь апарат закіптюжений і мокрий. Коли наймит вилив на нього відро води, щось клацнуло, а тепер видно, що луснула лінза в корпусі й іще одна в об’єктиві. Віконечко й досі відчинене, ролики вгорі й унизу перекособочилися, дерев’яний штатив обвуглився. Ще лежить газовий циліндр. Жалюгідне видовище: розтовчений ногами манометр.

Бурелл протяжно зітхає, йде в куток і сідає на перевернуту скриню. Розуміє, що цю машинерію й за тиждень не полагодити, а може, взагалі не вдасться, бо на це треба грошей.

«А в Уллі все гаразд», — думає він.

Бурелл розмірковує про це. Вона потребує чоловіка, і цей чоловік… «Ану ж?» — промайнула гадка.

«Ану ж?» — думає Бурелл. І відразу почувається набагато краще — тілом і душею. Пригадує виразніше, ніж будь-що інше, вечір кілька років тому, коли він боровся з Юлле Андерссоном. Була це не звичайна собі боротьба. Обидвоє палали ненавистю один до одного, коли зійшлися на килимі. Юлле, мабуть, думав: «Еге ж, це ти, розсучий сину, підбиваєш клинці до Уллі!» А в Бурелла була гадка: «Еге ж, ти Уллин чоловік. Зараз я тобі хребет зламаю». І зчепилися. Йшлося не тільки про гроші, славу й публіку. Ні, йшлося про щось більше. Юлле знав своє: «Якщо я не змету цього лайдака ось тут, то він змете мене, ще й, може, добереться до Уллі!» І в Бурелла було своє: «Тепер усе вирішується!» У шапіто сиділа Уллі, її очі сяяли, як два сонця. І ось пролунало «хрусь!» у Бурелловій спині, тоді-то все й сталося. Поки Юлле послабив обіймище, пролунало «хрусь!» також у голові, а в животі щось обірвалося — саме там, де Валле тільки що приклався кулаком. Юлле змів багатьох — і фіна Еено, дарма що такого вже хорошого приятеля, який наважувався задивлятись на Уллі, і Германа Гаґеля, і Еленнінґа, цього дурника, що подарував їй троянди, а чоловік це побачив. Юлле ні до кого не мав милосердя, а тепер сам лежить.

«Так, — думає Бурелл, — тепер моя черга, Юлле Андерссоне, бо можу стояти на ногах. Хоч і на шмаття розлазяться мої шлунок та хребет, та мене не возять до лікарні, я не з того тіста зліплений».

Він зводиться, стає на ноги. Ой. Усміхається. Ой. Ступає крок — ой — від скрині й рушає — ой, ой — до Уллиного намету.

Важко сказати, як закінчився б