Вітіко - Адальберт Штіфтер

що Влтава тут робить коло і одразу позаду нього видніє довга петля. На тому круглому закруті з північного боку височіли кам’яні виступи, які потім тяглися вздовж петлі. Вітіко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Він пильно оглядав те місце.

Спочивши дві години, подорожні знову рушили на північ уздовж Влтави. Вкриті лісом гори дедалі меншали та дрібнішали, чимало їх із північного боку були пологі. За чотири години подорожні дійшли до місця свого нічного спочинку.

— Це Крумлов, — пояснив Флоріан, — і тут була б фортеця ще краща, ніж на Рожмберку, отому кам’яному виступі, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кільце, потім зовні від першого — друге кільце в зворотному напрямі, а потім ще одне, найбільше, знову в протилежному напрямі, і якраз на ньому стоїть скеля.

Флоріан повів вершника до однієї хати, що стояла в Крумлові.

Уранці ще до сходу сонця Вітіко вибрався на стелю і озирнув усе навколо. Потім спустився, підготував коня і поїхав разом із проводирем далі.

Порослі лісом гори дедалі нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожні за три години ходу вийшли на безлісну рівнину.

Вітіко повернув коня і глянув назад на ліс. Потім подякував провідникові й винагородив його. Провідник пішов на південь назад у ліс, а Вітіко поїхав верхи далі на північ.

2. Вони були безтурботні й веселі

За три години їзди в північному напрямі Вітіко добувся до містечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду сміх і тупіт копит. Обернувся й побачив, як позаду їде кілька гарних вершників. Повернув коня на край шляху і їхав ступою й далі, давши вершникам змогу обігнати себе. З ним уже порівнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбранні на білому винохідці. Замість проминути Вітіко він притримав коня й проказав:

— Ти, самотній вершнику, певне, їдеш завоювати Богемське князівство!

Вітіко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги і глянув на незнайомця. Той теж зупинився і витримав його оглядини. То був молодий і гарний чоловік із білявим волоссям і синіми очима. На голові він мав чорну шапку, на якій стирчала орлина пір'їна. В стременах видніли важкі шкіряні чоботи, а на червоній перев’язі через плече висів ріг. Його одяг був брудний, закурений і заляпаний болотом, по якому він, напевне, їхав. Поки Вітіко дивився, над’їхала решта вершників. Усі були молоді і в гарному барвистому вбранні. Більшість були в червонястому або червоно-брунатному, інші в зеленому. Всі мали пір’їни на шапках: чаплині, півнячі й т. ін. Чимало мали мисливські роги, всі були з мечами, а дехто мав один, а то й декілька мисливських дротиків. Їхній одяг теж був брудний, як і в чоловіка в яскраво-червоному вбранні. Їх було кільканадцять чоловік.

— Якщо йдеться про завоювання Богемії, — відповів Вітіко, — тобі це вдасться набагато краще, ніж мені, бо ж у тебе такий почет, а я сам.

— Наші коники негодящі, щоб скакати на них, — відказав чоловік, — наш одяг благенька мішура, яку й палиця роздере, натомість твій сірий виноходець, на якому ти їдеш ступою, дебелий і дужий, твоє вбрання годі пробити, і ти міг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовує князь.

— Якби я міг узяти фортецю Госту, і багатий Вишеград, і всю Богемію, — заперечив Вітіко, — я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгі роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоєму серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зі словами, які тобі втовкмачив якийсь пройдисвіт.

— Послухай, сину мудрого Начерата, — мовив чоловік у червоному вбранні, обернувшись до одного з супутників, які під’їхали ближче, — оцей чоловік вважає, ніби тут ми всі, за винятком його, бажаємо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’їзді наших земель у Садскій, сидіти у Вишеграді чи деінде і дослухатися до думок та порад досвідчених старих людей і бути підпорядкованими їм замість жити на вільному повітрі, дати змогу володарювати розумним головам і перейматися радощами, які дав нам Бог у світі: веселою їздою верхи, полюванням, келихом і дівчатами, нехай то навіть буде сама вродлива австрійка Ґертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаємо вічне життя на цій землі, хоче віддати в дружини богемську княжну Марію, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стржижа, і Велиславе, невже ми не найкращі й не наймолодші, щоб обрати найгарніших дівчат, ніж отой хлопець, Вратислав із Брно, який років п’ять чи шість тому привіз собі князівну з Русі, яка була вродливіша за всіх смертних людей?

— Ти жартуєш отак, — виснував Вітіко, — то, певне, тобі хотілося б бути першим, тільки ти не можеш.

— А ти так завзято захищатимеш від мене князя Собеслава? — запитав червоний вершник.

— Марно сперечатися про всякий дріб’язок, — сказав Вітіко, — але я б захищав його до останньої краплі крові, бо він затверджений згідно з правом, добрий чоловік і справедливо урядує.

— Тобто якогось поганого князя ти б повалив? — запитав червоний вершник.