Останні орли - Михайло Петрович Старицький

до своєї команди. — Ми не раз присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодiяннями i цим завдячуємо нашому губернаторовi. Нинi цi благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми маємо бога в серцi своєму й не поклоняємось Iудi Iскарiотовi… Настають тепер важкi часи… Запорожцi баламутять… Народ повстає, а в помстi своїй вiн нестримний — платить тiєю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов’язку, що ми завжди будемо дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить цю присягу!

Козаки захвилювалися — скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик пiдняв хреста й неголосно промовив:

— Во iм’я господа сил i святої тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до святого цього євангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу прийми присягу!

З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумнiву, що це той самий козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань… I слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас…", — щоправда, кiнчив свою мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов’язок. Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно скрикнула:

— Це вiн!

— Хто вiн? — здивовано спитав дiвчину молодий єврей.. — Панна хiба знає Гонту?..

Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла:

— Я не про Гонту… а про шляхтича… пригадала, що вiн був у нашому селi.

Єврей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангелiє, а другу, з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями.

Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук.

"Нi, такої присяги зламати не можна! — зринали в її головi бентежнi думки. — Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б i впало на його голову… Виходить, цей Гонта Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому вiрить… Як вiн обiймав цього каїна… як говорив, що покладається на нього, наче на кам’яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб не вiрили двоєдушцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидної зради? Тiкати звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини… А може, шепнути якому-небудь козаковi — адже видно, що вони неохоче присягають… I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас нахваляються помститися… якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити Залiзняка, то вони проти нього повстануть… або втечуть i попередять гайдамакiв, щоб їхнiй ватажок не довiряв двоєдушцевi…

Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнiвалася, що їй пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж їй дозволить самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам єврейки?

Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло назад до своїх монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi Гонта звернувся до губернатора:

— Якої ще присяги зажадає вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу, що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного обов’язку перед вiтчизною, а вiддам за неї життя, до останньої краплини кровi… В iм’я цього найсвятiшого обов’язку я навiть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць має сумнiв?

— Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, — розчулено вiдповiв губернатор i гаряче обняв Гонту. — Вiрю, як собi… i, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!

— Спасибi! — знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта.

— Та й вас усiх чекає по втихомиреннi краю щедра нагорода! — гукнув до козакiв Младанович.

— Спасибi! — загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домiвках. Новi знайомi провели Сару до її тiтки й заспокоїли стару.

Пiсля Гонтиної присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспокоїлись i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а євреї i навiть єврейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували її ногами. Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти, битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що з’їхалися до Уманi, взялися вчити євреїв. яких на воєннi екзерцицiї з’явилося понад три тисячi…

Вiд раннього ранку до пiзньої ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр; в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли — то окремi, то суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором здiймався безугавний гомiн… Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку!

На другий же день по приїздi Сара помiтила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли тiльки на одному егоїстичному прагненнi врятувати своє життя. Сара могла вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i, припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили думки про майбутнє…