Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух.
I шляхта, i євреї боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр’я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, — тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…
Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi… та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм’ї Младановича, i державним iнтересам…
Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головної брами мiста пiд’їхала буда з якимись циганами.
Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували
Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може, знайде тут в’язницю й могилу?
Старий циган, очевидячки, глава цiєї сiм’ї, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив:
— Ферфал! Не впускають!
— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.
— Не впускають… Кажуть — не велено! Нiкого! — заїкаючись од хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв, нi води не вистачить… то не пускають до мiста, а велять їхати пiд Грекiв лiс… на поле… прямо пiд гайдамацькi ножi…
— Вус? — вигукнула Рухля. — I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмикає всi на свiтi замки?
— Знаю i говорив, але бiля воротаря никає шляхтич-дозорця… А шляхетська пелька, сама вiдаєш, ненаситна…
— Ой вей! Що ти думаєш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й торгуйся! — владно звелiла Рухля.
Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.
— Хто там? — озвався сердитий голос.
— Та я ж, я… Приїхав до його ясної мосцi губернатора… маю щось важливе переказати… Ой, яке важливе!
— Та хто "я"? — уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар.
— Ребе Гершко… орендар їхньої милостi… потрiбний чоловiк… це я тiльки що розмовляв iз паном.
— Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу… до рябого дiдька в болото… Там у таборi є осавул — через нього й перекажеш свої брехнi…
— Пане добродзєю!.. Я вiддячу… я заплачу… хоч мене й пограбували гайдамаки… менi тiльки… побачитись хоч з дозорцею…
— Скiльки за це даси?
— Дукат…
— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити вельможного пана… Геть од брами!
— Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче?
— Десять дукатiв, i нi шеляга менше! — I. воротар почав щiльнiше причиняти своє вiконечко.
— На бога! — заблагав Гершко. — Вiзьми, пане, останнє, тiльки впусти! Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла хвiртка; перед Гершком з’явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi; жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й, осмiхнувшись, мовив:
— Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель… без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде…
— Вей мiр! — заволав Гершко. — Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще знайдуться…
— Ха-ха-ха! — зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав, вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха.
— Ну?! — буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.
Гершко мовчки поклав десять дукатiв.
— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.
— Хочу, щоб мене впустили до мiста.
— Не можна, — сухо вiдрубав дозорця. — Вас тут i так напхалося через край…
— Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один кiнь, або кунтуш… або теляги — не з мiдi, не iз сталi, а з чистого срiбла… щоб горiли, як сонце… щоб усi панянки мружили очi, дивлячись на пана… щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана… Ой, iх бiн аїд, — якщо пан так прибереться…
— Не мели язиком, шельмо, — обiрвав його шляхтич, — час дорогий. Скiльки даси?
Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тiльки про цiну… Але ту ж мить радiсний вираз зник з обличчя єврея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати:
— Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки… Нас тiльки троє… я, сестра й дочка… Наймичку можна вiдправити в табiр… Ми люди вбогi… нещаснi…
— Ну-ну! Ти баки не забивай!
