Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшної розплати, але, в’їхавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю своїй злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi почуття… Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги.
У синагозi було повнiсiнько люду; усi євреї сидiли в талесах i, похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили. Жiнки на хорах просто ридма ридали… Кантор раз у раз заводив журливу мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний зойк… Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо розступившись, дали йому дорогу… Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в нього не було з собою талеса…
— Благословен бог в Iзраїлi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та Iакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, берiг нас у пустелi, захищав нас у багатьох гонiннях… Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! — зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновiрцями.
— Боже, порятуй нас! — пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву.
— Не плачте й не стогнiть, дiти мої! — ласкавим голосом заговорив рабi. — Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти можливий спосiб врятуватися од загибелi.
— Говори, говори, наш напутнику! — почулися голоси. — Твої слова для нас наче манна в пустелi.
— Що нового трапилось i чого нам треба чекати? — спитав цадик, обводячи лагiдними очима всiх присутнiх.
З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:
— Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто в огонь… Хiба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долiтає сюди з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено її частоколом та бiйницями? А тепер нас — геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники, — ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря небес, щоб вiн потряс громами своїми серця гонителiв наших!
Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi євреї. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо вiдповiла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший притулок — божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем, дiвчина забилася в куток…
Цадик мовчав, похнюпивши голову.
— Iще ось про що тебе, святий рабi, ми благаємо, — провадив далi рудий. — Єдине вiйсько, котре може захистити нас, — це губернаторська кiннота: але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв… Це бидло тиняється по шинках i сп’яну дещо вибовкує… "Як, — кажуть, — ми пiдемо бити своїх братiв? Хiба вони не однiєї кровi, не однiєї з нами вiри? Хiба пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, — кажуть, — що губернатор нас тепер шанує, — тому й шанує, що бiда загрожує, а мине бiда, то й панська ласка мине… Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп’яну… I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i вуздечки — куди очi ведуть… Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, iз Залiзняком!..
Почувши iм’я Залiзняка, Сара здригнулася i насторожилась: вона його колись чула… Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати… i нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий i ставний козак, що несподiвано прискакав уночi в двiр панотця й застав її з Петром! — думкою перелетiла дiвчина в недалеке минуле. — Ще тодi вiн говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосiб порятунку — повстати всiм на катiв… Так, так — це, мабуть, той самий, i потiм вiн ще поцiлував Прiсю…" Сара пригадала, скiльки страху вона набралася тодi, боячись, щоб не виявили її присутностi, а втекти не можна було… Миттю перед дiвчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним вiдчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освiдчився в коханнi… Всi цi спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й вiдразу затопили все iнше…
— Дiти мої любi, — тихим голосом заговорив нарештi цадик, — злощаснi нащадки Iзраїлю! Не будемо нарiкати на когось, а лiпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємнi думки. Чому ви думаєте, що вас повиннi захищати iншi, а не ви самi себе?
