Останні орли - Михайло Петрович Старицький
З тисячi грудей вирвалося тяжке зiтхання й погасло у мертвiй мовчанцi.
— От ви кажете, що на команду з хлопiв не можна покладатися, — провадив цадик, збуджуючись дедалi бiльше, — i просите мого клопотання… Але що ви можете запропонувати губернаторовi замiсть цього ненадiйного вiйська? Нiчого! А тому й ваше прохання, i моє слово не матимуть ваги… Коли б ви ось що сказали: вiзьми замiсть козацького гарнiзону нас! Ми вмiємо володiти зброєю, i ми ладнi за вас та за своїх вiддати життя… а нас, здатних до оборони, набереться не двi тисячi, а десять… О, тодi б не сказав нi губернатор, нi шляхта, що ми зайвi роти, що ми — тягар… Тодi б нiхто не посмiв докоряти нам шматком хлiба… Ви жадали, дiти мої, од мене поради — i ось моя єдина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужi спини, станьте в лави захисникiв, пiдпережiться мечами… тодi й вас вважатимуть за друзiв, тодi поруч з вами у бою стане i шляхтич! Облиште сльози й стогiн, — ними нашi предки не врятували Єрусалим! Просiть у Єгови бадьоростi духу та вiдваги… Ви менi, певна рiч, вiдповiсте, що не вмiєте орудувати зброєю, але це наука не мудра… а iзраїльтяни обдарованi розумом… Усе покиньте й учiться… поки є час… У вашiй стiйкостi та зброї — єдиний ваш порятунок! — пiдвищив голос цадик. — Згадайте братiв Маккавеїв i, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озброїтесь, то за цими мiцними мурами вам нiякi гайдамаки не будуть страшнi!..
Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, — навiть жiнки перестали хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на своїх чоловiкiв, братiв, синiв…
— Усi станемо, усi — i старi, й молодi! — закричали євреї. — Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв, щоб навчали нас!
У синагозi знявся неймовiрний гамiр.
Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом:
— Благаю для вас, дiти мої, благословення бога Iзраїлю! Хай захистить вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i чекайте мене на майданi перед замком.
Iз синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилi у своєму поривi пiдхопили й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь благодiйна рука пiдхопила її i витягла на рундучок, де було вже цiлком безпечно. Подякувавши своїм рятiвникам, що, як виявилось, були теж євреї-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась навколо.
На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд костьолу бернардинiв до православної церкви, зiмкнутою лавою стояли надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах — кiннота мала ошатний i навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним сукном.
— Що це буде? — спитала Сара своїх випадкових знайомих.
— Зараз присягатиме Гонта, — люб’язно вiдповiв молодий єврей, купецький син, зрадiвши, що є нагода заговорити до такої красунi. — Головний начальник он тiєї команди… сотник Гонта, якого призначив губернатор за регiментаря… Дiдич, наш князь, дуже любить його i шанує, хоча вiн з хлопiв… Виклопотав йому шляхетство й подарував два села… Сотник уже двiчi присягав, а тепер ще й втретє буде…
— Чому ж це?
— Губернатор не зовсiм довiряє Гонтi, хоч iншого, кращого не може знайти… То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв’язати його урочистою клятвою…
— Ага! — зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в корчмi був iнший… Той не став би кривити душею i присягатися фальшиво…"
У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на чолi з плебаном, рушила процесiя — з корогвами, хрестами, лiхтарями; з iнших костьолiв i з православної церкви теж iшли процесiї, прямуючи до брами губернаторського замку.
Нарештi брама розчинилася, i з неї вийшов Младанович у супроводi розкiшного почту.
Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво, з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руцi.
Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвiтами.
— Ото сам Гонта! — загомонiли навколо.
— Молодець! Орел, не козак! — чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки. Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що вiдбуватиметься коло брами.
— Товаришi-козаки! — звернувся Гонта
