Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Горе! Зруйновано опору нашу! — iз стогоном вигукнув отаман.

— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.

— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засiдка!

— Нi, пане отамане, там немає нiкого, — сумно зауважив отець диякон. — Проклятi iроди сплюндрували святиню, перебили братiю i втекли, наче злодiї, зруйнувавши i єдине сполучення з монастирем… Аще б вони там засiли, то браму й мiст зберегли б.

— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.

Весь загiн уже зiбрався бiля зруйнованої брами i, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свiдки такого блюзнiрства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.

Кiлька гайдамакiв об’їхали навколо монастирський вал, але нiчого пiдозрiлого не помiтили: i кам’яний мур з бiйницями вцiлiв, i рiв не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий мiст i якось полагодити його, щоб дiстатися до монастирського двору.

Козаки дружно заходилися бiля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околицi:

— Го-го-го-го! — волав вiн. — Озовись, хто живий! Го-го!

Але нiхто не озивався, тiльки луна прокинулась у лiсi й сполохано покотила дияконовi вигуки кудись у темну далечiнь.

Найда нетерпляче чекав, коли встановлять мiст; та це не так легко було зробити: козаки не мали пiд руками анi пiдойм, анi вiрьовок i голiруч та на власних спинах виволiкали з рову колоди й потрощенi частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цiлу нiч, отаман вирiшив якось перебратися через рiв i оглянути двiр, храм та келiї… I якщо там не знайдеться жодної живої душi, то, не гаючи часу, поспiшити до Залiзняка, щоб вiн прислав сюди загiн…

Дарина хотiла йти разом iз Найдою, та вiн рiшуче запротестував; отаман не взяв з собою навiть отця диякона, доручивши йому загiн, а сам з двома товаришами, Петром i Охрiмом, по живiй драбинi з козацьких спин вибрався на протилежний бiк рову.

Уже стемнiло. На монастирському дворi де-не-де виднiлися якiсь чорнi купи, але розiбрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освiтлюючи собi шлях мигтючим червонуватим полум’ям, рушили далi. Як тiльки темнi купи потрапили в червоне коло свiтла, виявилось, що це були трупи замордованих ченцiв i сторожi… Iз страшенним болем у серцi дивився Найда на своїх товаришiв i братiв по Христу, якi вiд рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Вiн був такий схвильований i вражений, що не мiг рушити з мiсця i, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищi.

— Ми їм удесятеро вiдплатимо за це, — похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовiльну сльозу. — I за це, i за все iнше…

— Так, вiдплатимо… — заскрипiв зубами отаман. — Нехай простить мене всевишнiй… та людське серце не може не жадати помсти за такi злочини. Ну, ходiмо далi!

Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно вiдбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхiседека. Нинi цей храм являв собою страшне видовище: дверi та вiкна були виламанi, й крiзь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами кровi, валялися трупи ченцiв; коло закiптюжених стiн дотлiвали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченцiв, котрi сховалися в церквi.

З душею, сповненою горя i жаху, зiйшли Найда, Петро й Охрiм по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили порiг i зупинилися посеред церкви, перед їхнiми очима постала така жахлива картина, вiд якої козацькi серця здригнулися i завмерли в грудях.

Полум’я смолоскипiв освiтило всю церкву, i його кривавий вiдблиск надав цiлiй картинi ще трагiчнiшого вигляду. Скрiзь було видно слiди страхiтливого звiрства й блюзнiрської наруги над святинею: образи з iконостаса та стiн, потрощенi, валялися на пiдлозi; царськi врата, зiрванi з петель i порубанi шаблями, лежали тут же; покрови з вiвтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник — певно, його забрали нечестивi бузувiри, якi так по-блюзнiрському глумилися над господнiм домом. I на цю страшну руїну широко дивилися мертвi очi отця Єлпiдифора, прибитого до стiни величезними цвяхами.

З обох бокiв вiд намiсника висiли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камiнних плит пiдлоги, старшi за саном ченцi. Їхнi обличчя вiд приливу кровi здавалися зовсiм чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв’язали за спиною. Скрiзь — i у вiвтарi, i в церквi — валялися порубанi, знiвеченi тiла ченцiв: в одних були просвердленi очi, в других — повiдрубуванi руки й ноги, у третiх — роздертi до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вiкон, на панiкадилi — скрiзь висiли трупи ченцiв, спотворенi озвiрiлими фанатиками.

Найда вiдчув, що на його головi заворушилось волосся.

Якусь мить усi троє стояли непорушне, зацiпенiвши вiд жаху та обурення.

Уся ця страхiтлива картина яскравiше за будь-якi слова, сльози й зойки свiдчила про шалений опiр, що його чинили беззахиснi ченцi, намагаючись вiдстояти свою святиню вiд осатанiлих недолюдкiв.

— Ходiмо звiдси… немає сили… — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарештi отаман.

Козаки похилили голови й мовчки вийшли.

Сполоханi їхнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон…

Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам’яних покоїв владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони.

У спустошенi покої з моторошним стогоном вривався вiтер.

Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: єдиний свiточ вiри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєвi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними своїй святинi до останнього подиху.

— Невже ж не