Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Скiльки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотiв Гершко.
— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна сховатися… То ось тобi останнє слово… за кожен рот по десять таких купок… а всього, крiм цiєї, поклади тридцять…
— Ой! — скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. — Тридцять дукатiв? — перепитав вiн.
— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатiв у кожнiй! Викладай зараз або повiшу, як маму кохам!
Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо вiдвернувся i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi…
На цей знак з’явився воротар, що стояв за дверима.
— Впустити цього жида з балабустою i дочкою… тiльки трьох, дивись…
— А їх на возi троє, та вiн четвертий, — мовив воротар.
— Тiльки трьох, кажуть тобi! — гаркнув шляхтич i владним жестом вказав на дверi.
Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi:
— Дай десять дукатiв i бери четверту!
— На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? — люто вiдповiв Гершко.
— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тiльки ось ще трохи зачекай пiд брамою… а я пiду до губернатора… адже йому теж доповiсти треба…
— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи грошi воротаревi. — Тiльки вiдчиняй швидше браму…
Коли нашi подорожнi в’їхали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в’їхала на майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на сестру, нi на дочку:
— Поганяйте он до тiєї крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина… довготелесого такого… що в нас був… i до нього завертайте… а я зайду до ясновельможного цадика: вiн мешкає за цiєю пишною синагогою.
Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi якої мiстилися крамницi, а на горiшньому — магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить висока дерев’яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок.
Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне одному щось лихе, мабуть… Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i розпитувань; вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його обличчя зберiгали типову вроду схiдної раси, а темнi очi свiтилися розумом i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на свої пейси ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.
— Мир тобi, сину Iзраїлiв! — лагiдно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. — Нехай благословить тебе бог Авраама i хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!
Гершко пiймав цадика за полу довгої одежi й поцiлував її.
— Прости, святий рабi, — нiяковiючи, заговорив Гершко, — що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити твого родича… Як тiльки я не карав її… замалим не вбив власною рукою… вивiз од проклятих гоїв… щоб разом iз сестрою врятувати її душу… Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батькiвськiй волi… Що менi з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася… та я її бачу наскрiзь… її можна зламати, але не зiгнути…
— Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од велiнь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдної дитини!
— Але, святий рабi, — збентежений словами цадика, мовив Гершко, — коли б серце моєї дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi… так велося i за дiдiв наших, i за прадiдiв… Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю… виходить, i тут — всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi…
— А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув лик свiй, а Iакова обдарував ласкою… Що таке шлюб не з любовi, а з наказу батька?.. Це є насильство… А яка кара спiткала Сiхона, Емморового сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й рабинями…
— Але хiба до гоїв i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить слово боже ненавидiти й зневажати їх?
— Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й берегти його закон… Господь є суддя над усiма й меча свого в руки смертних не дав!..
— Кожне слово твоє, святий рабi, окуте золотом мудростi! — глибоко зiтхнув Гершко. — Я тому заговорив про гоїв, що маю пiдозру… навiть язик нiмiє… маю пiдозру, що дочка моя проклята… одвернула обличчя своє вiд iстинної вiри наших батькiв… i спокусилася… вiрою… схизматського бидла… я хотiв убити її… i вб’ю, якщо…
— А ти знаєш заповiдь божу
