Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
Ти не мусиш обвішувати вдома двері, як це вчинила я, можеш із таким самим успіхом записати це у блокноті, але як на мене, ліпше все ж порозклеювати! Мені видається дуже помічним розкласти «себе» у фізичному просторі довкола. Коли хочеться плакати через ЧЕРГОВУ СИТУАЦІЮ З ХЛОПЦЕМ, ЩО НАЛАМАЛАСЯ ГЕТЬ-ЧИСТО, ЩО ЦЕ ЗНОВУ В БІСА КОЇТЬСЯ? Або коли розчарована втратою хорошої можливості в кар’єрному зростанні. Або коли мені сумно, бо моє улюблене телешоу закінчилось. Я можу розглядати двері своєї кімнати, танцюючи під драйвову найновішу пісню Аріани Ґранде у моєму домашньому офісі, і тішитися з тієї людини, якою стала, і з тієї, якою прагну бути.
Для початку ти також можеш спробувати приклеїти позитивні афірмації до дверей. «Я дозволяю собі дбати про себе», «Я — талановита», «Я — варта любові», «Я — блискуча і продуктивна», «Я — впевнена в собі, сповнена ентузіазму і нестримна», — саме ці мені допомогли[19]. Повторюй ці афірмації щоразу, коли твій погляд падає на двері. Повторюй ці афірмації щоразу, коли борешся із Внутрішньою Неподругою. Повторюй їх, коли на пробіжці чи коли намагаєшся вилізти з ліжка вранці після того, як напередодні пізно лягла спати через співи караоке в маленькій приватній кімнаті у корейському кварталі. Я така втомлена сьогодні вранці, хіба воно того варте? АТОЖ! Якщо насолода є одним із моїх принципів, то я насолодилася минулим вечором сповна! Повторюй ці афірмації весь час, бо вони допоможуть тобі навчитися схвально ставитися до себе, а це ключовий момент.
Зараз я цілком себе схвалюю. У більшості випадків.
Після богослужіння на Йом Кіпур, я отримала електронного листа з темплю з поясненням, що молитовні путівники НЕ можна забирати додому. Вони доволі дорого коштують, і до тих, хто забрав їх із собою, прохання повернути. Ой-йой. Ото вже облажалася у релігійному житті, — подумала я. Відповіла вибаченням і пояснила, що книжка так мене захопила кобальтово-синьою палітуркою, МАПОЮ і т.ін., аж я подумала, що вона для того і створена — щоб забрати з собою. Але я була би щаслива, надіслати їм чек або повернути книжку. З темплю більше не писали... тож... Чи тобі не здається, що це міг бути знак? Що ця книжечка мала залишитися зі мною??? Ба навіть припускаю, то якесь божественне втручання...
Я схвалюю себе, навіть якщо іноді випадково краду юдейську літературу.
Група підтримки, рольові моделі та ті, кого слід уникати
знайди своїх
Раніше я повсякчас повторювала страшну помилку. Одним зі способів жорстокості щодо себе самої було розкриття секретів чи мрій людям, які ставилися до моїх таємниць з нульовою повагою. Коли мала ідею, що тішила й бентежила мене, бо видавалася такою класною, я мимоволі розповідала про неї комусь, хто реагував у найбільш негативний і деструктивний спосіб. Інтуїція у цьому сенсі страшенно мене підводила! Завжди.
Оскільки я зростала в оточенні повсякчасної критики, то не довіряла компліментам. Приємні слова похвали на мою адресу влітали в одне вухо і вилітали через інше просто у смітник, в якому похвала моментально згорала. А потім попіл від того компліменту я навіки ховала в морі, щоб ніколи не визнавати про себе нічого хорошого. Натомість прискіпування чи й дошкульну критику я сприймала як чистісіньку правду, вмонтовувала їх у вічну неонову вивіску в моїй голові і чинила все можливе, щоб або змінитися відповідно до чужої думки, або робила все можливе, аби якнайпафосніше переконати увесь триклятий світ, УСІХ І КОЖНОГО, як ця особа катастрофічно помилялася щодо мене. Такий підхід не виснажував, зовсім.
Уперше я це чітко зрозуміла в університеті, коли підписалася на предмет «Вступ до сценарної майстерності». Обожнювала викладачку-хіпі, Карен. Вона мала густе світле волосся з блискучими вставками і красиву усмішку зі щербинкою. То заради неї придумали термін «мати-земля», в найліпшому сенсі слова. Під час нашого першого заняття вона сиділа на підлозі зі схрещеними ногами і запросила нас усіх приєднатися й сісти в «коло довіри». Карен пояснила: «Так ми можемо говорити про те, що нам болить, і з чим боремося під час роботи над сценарієм». Від когось іншого така репліка прозвучала б як банальщина, але з її вуст сприймалася як чиста магія, бо була вимовлена щиро. Їй справді вдалося створити середовище, безпечне для творчих експериментів.
Якось посеред семестру Карен гукнула мене, заглянула в очі, поклала руку на плече і промовила до моєї душі: «Ти маєш голос, дівчинко. Природний талант. Мусиш розвивати його». Від її компліменту шкірою пробігли сироти. Я могла тільки слухати. Карен припускалася фатальної помилки, висловлюючи захоплення моєю роботою в класі, бо я не могла ані прийняти його, ані присвоїти. Ага, ага, ага, — думала я. Той факт, що вона вважала мене талановитою, тільки підтверджував: Карен і гадки не має, про що каже. Замість прийняти її доброту і працювати далі, я вирішила, що марную час на початковому рівні і маю перейти на якнайскладніший — ПРОСТО ЗАРАЗ. У такий спосіб у разі успішно складеного іспиту довела б УСІМ (включно з Карен), що я таки достойний письменник. Я потребувала бути на найвищому рівні і з золотою медаллю, ВЖЕ. Коли ти зростаєш на фундаменті, що будь-якої миті може вислизнути з-під ніг, то стаєш залежним від поспіху досягти цілі, поки не пізно. Тож я відхилила м’яку, дбайливу і надійну підтримку Карен і перескочила у групу найвищого рівня.
Сценарну майстерність для просунутих авторів вела така собі екстравагантна, реалізована, модна пані професорка. Й емоційно холодна. Не думаю, що всі викладачі мають бути емоційні, адже розумію: вони не покликані замінити маму з татом (а хіба не було би чудово?). Утім, як з’ясувалося, мені корисно працювати з кимось, хто висловлює підтримку. Саме те, від чого я втекла, покинувши Карен із її блискучими пасемками у волоссі. А професор Лорі й надалі була незворушна. Я часто заходила до її кабінету, сподіваючись почути бодай якийсь відгук щодо моїх творів. А вона говорила загадками, щось про «пластичність сторінки», про «мізансцену», про «театр не театЕр» і щось про «подвійне онтологічне бачення». Я не пройшла всі необхідні курси, і мені бракувало практичного досвіду в театрі (окрім ролей у шкільних виставах), тож почувалася не у своїй тарілці. Більшість часу ми обговорювали її приватне життя. «Знаєте, я так і не закінчила роман, який писала для дипломної роботи» — бідкалася вона. «Найбільше шкодую, що закинула власну творчість». За переліком розчарувань ішли байки про легендарне життя в Сан-Франциско, де вона була ТАКА УСПІШНА режисерка. Ммм, а який стосунок це має до моєї п’єси? Чи могли б ми все-таки поговорити про її
