Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер

У дитинстві я мала досвід кількох домашніх економічних підйомів і спадів. Фінанси моїх батьків завжди коливалися з одних крайнощів в інші. Їхнє процвітання чи занепад диктували загальний емоційний фон нашого дому. Бували часи, коли мої батьки розкошували. Тато тоді запрошував своїх друзів і нас на вечерю й з гордістю брав рахунок на себе. «Принесіть нам чек-flambé!», — жартував він до кельнера, а потім одним жестом відхиляв кредитні картки інших гостей зі словами: «Я розберуся». У нього завжди були найновіші ґаджети: перший мобільний телефон для автомобіля, перший факс для домашнього вжитку, перша консоль SEGA для відеоігор, новинка просто з Японії. Вони випереджали американські версії, тож не мали інструкції англійською. Це означало, що ми не могли ними ні користуватися, ні зрозуміти, як вони працюють, ні купити додаткові ігри для консолі. Вона лежала, нова-новісінька, на купі техніки, якою ніхто з нас не умів користуватися. Там же був і наш лазерний програвач на диски, сушарка для фруктів і домашній солярій. У вітальні валялася купа безтолкового мотлоху — кілька величезних телевізорів і вішаки з одягом із магазинними ярликами. Усе більше скидалося на довбаний склад, ніж на місце для життя цілої сім’ї. Для моїх батьків гроші були синонімом щастя. Ти знав, що щасливий, якщо мав багато МОТЛОХУ. Байдуже, чи був цей МОТЛОХ бажаний і потрібний, чи МОТЛОХ заважав нормально жити, головне, що гроші, робота, життя дають тобі змогу мати вдома великоформатні телевізори в кожному кутку.

Матеріальний достаток моїх батьків нівелювало те, що вони постійно були у великих боргах. Неоплачені рахунки купою накопичувалися в кухні, нависаючи над нами загрозливим ураганом. Усім було відомо про шторм 5 категорії небезпеки, що сунув на нас, але ніхто не зважав на накази евакуйовуватися. Одним із моїх ранніх спогадів є день, коли за борги по кредиту салон забрав мамине авто. Мені було десять років, я стояла на пожежній драбині позаду маминого офісу в Беверлі Гіллз — того самого, про який мої батьки волали, що він «на межі конфіскації». Я грілася на сонечку, споглядала чорний асфальт унизу на парковці та бугенвілію, що обвивала паркан. Тримаючись за металеві поручні, я з відвислою щелепою дивилася, як якийсь чоловік раптом заскакує в мамину машину з відкидним верхом. Мені здалося, що він заводить її дротами, як у фільмах. Із жаху я закричала: «МААААААМ! ЗЛОДІЙ! ЗЛОДІЙ!» Двері за мною різко відчинилися, й вибігла мама подивитися, що коїться. «АГОВ! Це моє авто! Я лікарка!» — протестувала мати. «Злодій» гукнув у відповідь: «А я — з кредитного відділу Mercedes-Benz, суко!» — і рвонув геть. Виправдовуючись, мати пояснила мені: «“Мерседес” — нечесна компанія, вони злостиві і налаштовані проти мене! Я МАЮ гроші. Я телефонувала сказати їм про це! Просто забула сплатити рахунок, бо рятую людські життя. А вони що роблять, окрім автомобілів для багатіїв? Гидко». Чекайте, в неї знайшовся час, щоб зателефонувати їм і повідомити, що гроші є, просто немає часу їх сплатити? Гмм. Мені було соромно не тому, що ми не могли дозволити собі те, що мали, а тому що вели наші справи так хаотично.

У фінансовій сфері чи поза нею правда була така: мої батьки ніколи не дбали про головне. Ми могли розкішно проводити канікули на Гаваях, але до лікарів нас не водили. Пригадую, як у четвертому класі Бета Єлейзер скаржилася, що її регулярно водять до стоматолога на перевірку. «Я так боюся! Мама записала мене на прийом до лікаря Вонґ!» — переживала вона. Глибоко в душі я їй заздрила, бо мої батьки майже ніколи мене нікуди не записували. Я чула, що коли тобі чистять зуби у стоматолога — це не дуже весело, та я заздрила Бет, за те, що вона знала ім’я дантиста. Навіть якщо мене й водили до якихось лікарів, то ніколи до тих самих. Припускаю, що так було або через наші неоплачені рахунки, або через те, що системність ніколи не вважалась цінністю у нас вдома. Я уявляла, як приємно було би відвідувати «лікаря Вонґ», дозволяти їй жартувати зі мною, сидіти у великому пластиковому кріслі для огляду і боятися чистки зубів. Я мріяла боятися дантиста.

Усупереч тому, що мої батьки точно не планували бути разом, їхній шлюб тривав доти, доки вони були до певного рівня заможні. Коли і мама, і тато, втратили роботу (одночасно! ЯК ВЕСЕЛО!), більше не залишилося нічого, що тримало би їхній шлюб і нашу сім’ю. Гроші були клеєм, і він засох. На захист батька скажу, що він цінував мою освіту і працював удень і вночі, щоб я могла навчатися у приватній школі, де принаймні хтось із дорослих приділяв мені увагу, але він безперестанку скаржився на вартість мого навчання. «Твоя школа вганяє мене в борг по кредитній картці. Не знаю, чи ми взагалі коли-небудь із нього виборсаємося. Ми приречені». Чи я була причиною всіх фінансових проблем моїх батьків? Чи моя провина в руйнуванні їхнього добробуту та їхніх життів? Чи мій батько був би заможніший, не платячи за моє навчання? Я почувалася тягарем для моєї родини.

Озираючись назад, усвідомлюю, що мої батьки ніколи не розглядали гроші як засіб для забезпечення необхідного стабільного фундаменту. Гроші були вишенькою на торті життя, чимось декадентським, солодким і ефектним. Кому потрібен сам торт, фундамент, якщо можна тільки їсти вершки і вишеньку?

Коли мені виповнилося двадцять п’ять, я мала за плечима стільки сварок через гроші, що вже й не надіялася уникнути провалів у веденні фінансів. Я була так втягнута у помилки моїх батьків, так вплетена у їхню долю, аж забула, що сама вже доросла людина, здатна на власні рішення. Питання грошей були для мене небезпечними емоційними американськими гірками. Я сиділа у вагончику зв’язана і жодних гальм не передбачалося.

Купити м’якший туалетний папір? Не знаю. Чи й справді я достойна тришарового? А як почну такий купувати, чи це не заведе мене в лабіринт надмірних видатків, щоб згодом зруйнувати фінансово? Мені було двадцять п’ять, я закінчила університет і працювала на «дорослій» роботі, але потреба приймати рішення про щоденні покупки мене паралізувала. А як щодо пари штанів? У моєму гардеробі їх було всього три: стрейчевих джинсів, що вже протерлися між ногами. Тому на роботі я рухалася стратегічно, щоб не світити дірками. Чи можна мені вже купувати нові джинси? Чи почекати, поки вони перетворяться на ганчірку і клаптями відпадуть від мене? А як щодо візиту до «жіночої» лікарки? Так, я вже сплачувала страхові внески, але чи страховки вистачить? Чи мені справді треба піти на додаткове платне обстеження? Може, не обов’язково? Одночасно я вірила, що не достойна базових речей і що базові речі не такі вже й важливі.

Зрозумій мене правильно: я не була скупердяйкою. Часом я завалювалася разом із подругами в різноманітні туалети у районі Мітпакінґ вдихнути дорогезного страшнючого кокаїну з мініатюрних пластикових торбинок. Я часом насолоджувалася недешевими бранчами з алкоголем. Ті всі гроші йшли на те, щоб продемонструвати іншим мою цінність, а не на те, що