Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова
Адже Ростик живе. І вдоволений, і успішний. Чомусь недоречно згадалося, як вони з Льоною півроку тому навідалися до приятеля в Інститут Стражеска і як Ростик, скориставшись тим, що Льона пішла мити фрукти, встромив йому в руку папірець із телефоном дочки і взявся швидко й гаряче, мов у лихоманці, просити зв’язатися з нею і покликати сюди. Але він не зв’язався. Не додзвонився до Ростикової дочки, бо телефон той уже два роки був недійсний… А потім, одужавши, Ростик ніколи не повертався до цієї розмови.
Так, Ростик – це поганий приклад. Він якийсь такий… трохи хворобливий чи що? Але ж він на дванадцять років старший! Що ж? Було берегтися замолоду. От із ним точно такого не станеться (інфаркт! слово якесь фатальне для чоловіків після сорока), бо в нього спортивне минуле, хороша спадковість, міцні нерви і загалом – ситуація під контролем.
Треба перебороти себе, привчити до думки, що так повинно бути й вороття немає! Навіть якщо вона на колінах благатиме повернутися – почати все спочатку – заради нього – заради неї – заради дітей – задля їхнього кохання, – він спокійно і впевнено натисне на кнопку «відмовити». Відмовити? Так, остаточне й тверде «відмовити»!
І так солодко ставало від цієї думки. Відмовити. Раз і назавжди викреслити її зі всіх списків пам’яті, як у тій пісні: «зітри із меморі». І це буде остаточна й цілковита перемога над нею! О, він знав багато її слабких місць! Він завжди знав, як морально пригнітити її, принизити, змусити заплакати, звинуватити у всіх смертних гріхах, підтримувати в ній думку (як вічний вогонь), що вона винна в усіх їхніх суперечках і непорозуміннях, змусити благати-випрошувати прощення, аби лише помиритися. Та от чого він не знав, не вмів, не зробив – закріпити досягнутий ефект назавжди, щоб весь час, щодня вона була слухняна, шовкова, зацькована, покірлива, впокорена. Вона якось уміла піти в себе, пірнути під кригу своєї свідомості (тоді в неї ставало таке обличчя, яке він сам для себе означив «як… у Зої Космодем’янської»), забитися в панцир свого піднесеного світогляду, поновлювати душевну рівновагу, відновлюватись, як фенікс із попелу, нагадувати про свої права після виконання своїх обов’язків. А він хотів просто стабільності. Нічого більше. Твердої віри, що завтра буде повторенням сьогодні, а сьогодні – повторенням учора. І так – день у день, рік у рік…
От просто переламати цю її волю, підкорити раз і назавжди, щоб вічно ходила по периметру його життя! Це все було таким простим і зрозумілим для нього, що не мав потреби навіть пояснювати це їй. Це ж була проста азбука існування: жінка мусить коритись чоловікові, а не сперечатися з ним. Жінка узята з його ребра – жінка може висловитися лише після того, як висловиться чоловік, а чоловік завжди має рацію, навіть якщо й не його правда! І всі без винятку це розуміли чи принаймні вдавали, що розуміють, усі, крім Льони…
Тільки тепер збагнув, що заїхав на вулицю з одностороннім рухом і зустрічна машина злякано притиснулась до лівої окрайки, засліпивши його яскравим світлом. Де це він? Котра година? Хоч би бензину вистачило додому дістатися. Хоча… Чого йому туди їхати? Щоб риб погодувати? Можна й тут заночувати. Як доречно виникла над дорогою ця ятка «Все для дому» з зеленим підсвіченим додатком: «+24». Цікаво, чи є в них те, що продають за ліцензією і що українці дуже потребують для дому й не тільки? О, та тут є чим зігрітися! Ні, треба все-таки якось додому доїхати, щоб добре розкуштувати цей продукт вітчизняного виробництва.
Ледь розвернувся на цій вузенькій доріжці й помчав, дедалі швидше, до центральної магістралі, виловлюючи смугами жовтого неживого світла з-під фар вибоїни на дорозі. Нарешті збагнув, де він. Це ж тут за рогом Ладин будинок, у якому оце сплять його діти, його чи, власне, вже не його теща, де час від часу з’являється ця жінка, яка йому вже не належить.
Зупинився на дорозі, не доїхавши кілька метрів до автобусної зупинки. Підняв очі: світилося лише кілька вікон на останніх (на двадцятому чи двадцять першому?) поверхах. Тиша. Спокій. Тільки двірники все стирають зі скла холодну кристалічну кашу від мокрого снігу (коли він пішов? Навіть не зауважив…). Потягся рукою до пляшки, що встигла вже трохи нагрітись у теплі салону. Дістав із бардачка пластиковий одноразовий стаканчик. Налив. Підняв імпровізований келих:
– За тебе, Льоно! За твою нову роботу! За твоє нове життя!
Розділ дванадцятийВона – біла ворона,
Летіла з Плутона,
Очі навела, з розуму звела!
Біла ворона,
Летіла з Плутона!
Вона, вона! Вона, вона!
АнтитілА. Біла воронаПерше весняне тепло. Галасливі зграйки школяриків, – і де їх стільки береться? Таке враження, ніби всю зиму ховалися по нірках від холоду, а от пригріло сонечко, – прокинулись і витрачають накопичену енергію, хто як може чи хоче. Не так і далеко відійшла від школи, якихось метрів п’ятдесят, тому, певно, й почула дзвоник, що прокотився-розлігся, наче далеке відлуння її дитинства. Хоча старенька школа, в якій навчалась вона, зовсім не схожа ні своїм фасадом, ні триметровими стелями, під якими завжди так грандіозно розходилася луна, на цю модерну, в якій навчається дочка. Але цей майже рідний поділ на уроки й перерви, окреслений незмінним гучним металевим звуком – сиреною, якщо починаються заняття, або флейтою, якщо вони завершуються, – був вузликом пам’яті, який ніколи не розв’яжеться, не зітреться, не піде в небуття.
Широкий людський потік несе свої хвилі у важезні двері метрополітену, що теліпаються в різні боки. Приємно віддатися плинові цього живого моря, поспішаючи за іншими хвилями (а поспішати таки є чого! бо можна й спізнитися, а це сьогодні, в понеділок, ой як небажано!), відчути свою причетність до ранкового марафону. Це підбадьорює, що не лише ти прокидаєшся так рано: багато хто теж квапиться, вливається у робочий колектив, стає на своє місце біля верстата (і байдуже, що «місць біля верстата» майже не лишилося), йде за прилавок, вгрузає у зручне чи не дуже офісне кріселко, надягає білий, стерильний своєю чистою випрасуваністю халат, натягує робу й каску. І для всіх-всіх теж ніби лунає цей умовний дзвоник-сигнал, і кожен перестає вже бути тим,
