Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився… — бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?
— Швидше до дяка! — нарештi шепнув вiн одному з козакiв. — Дiзнайся, що там?
— Я миттю! — вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдчаї скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:
— Стрiляйте! Тiкайте!
Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали… небезпека зростала…
Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки…
— За мною, вперед! — крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, i помчав iз своїм загоном лiворуч.
На сходi вже почало розвиднятися.
Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть їх назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено — блiдий свiтанок виказав напрямок їхньої втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра… Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої вiдчайдушної сутички…
Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили їх праворуч i лiворуч… Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-пiд землi вигулькнули…
— Лiворуч забирай, лiворуч! — кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тiєю грушею упоперек довгий яр… Скачiть межею… в хлiбах сховаємося!
Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..
Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав їм бiгти.
Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…
Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур’яном та реп’яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.
Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй — втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.
Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об’їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.
— Кепськi справи!.. — сказав отець диякон.
Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.
— А як конi? — спитав вiн.
— Далi не пiдуть, геть з нiг падають, — похнюпившись, вiдповiв диякон. — Звелися нi на що пiсля вчорашнього…
— Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!
— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тiльки чи не спробувати…
— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. — На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя — все тлiн! Ми виконаємо свiй обов’язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм’ям царицi вимагай захисту…
— Мiй орле! — гордо вiдповiла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?
— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…
— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней i кинутись у кукурудзу!
— Нi! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайцi — то не козацький звичай! Тiкати — тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з’єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi — це ганьба!
— То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…
— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?
— I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!
У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.
Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження.
— Врятованi! — радiсно вигукнув вiн. — Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з
