Зірки Егера - Геза Гардоні

Обложенці відчували, що настає час останнього випробування.

По той бік мурів фортеці звучав дріб турецьких барабанів. Турецькі війська потекли до ровів, як вода після зливи. Над людською повінню майоріли хвостаті прапори. Позаду шанців засяяли на кінській збруї коштовні каміння й срібні персні. В багатьох турків чалми були понакручувані на блискучі шоломи.

Повсюдно носилися ясаули у високих тюрбанах, розставляючи атакуючі загони.

Опівночі довкіл фортеці спалахнули вогні гарматних пострілів, і протягом п'яти хвилин з гуркотом сипалися ядра. Потім пролунали тисячоголосі вигуки: «Біссміллах!», «Аллах!» — і до мурів полетіли хвостаті прапори.

Перед Старими ворітьми й на мурі фортеці в тридцятьох місцях палали вогнища. З сичанням займалися гноти гранат, просмолені вінки і, розсипаючи іскри, сотнями летіли на турків.

Але турки йшли на приступ як скажені, видиралися нагору, за всяку ціну намагаючись вилізти на мури. Швидко чіпляли штурмові драбини. По них, наче білки, стрибали вгору яничари, асаби і спішені кіннотники.

Зверху кирками збивали гаки драбин, кидали каміння.

— Аллах акбар! Я керім! Я феттах!

Раз по раз падали вниз бунчуки, але їх підхоплювали все нові й нові люди. Замість потрощених, скинутих драбин приставляли до мурів інші. По тілах тих, що попадали, до драбин рвалися нові загони.

Обложники обліпили стіну так густо, що їх майже не було видно. Просунувши списи в розколини, угорці зіштовхували з драбин турків. Але тут же на їхньому місці виростали нові. І вони навіть не намагалися перескочити через небезпечний щабель, а просто покладалися на долю: встромиться спис у дерево чи ж болюче просковзне попід пахвою — тепер уже було все одно.

Воріт фортеця більше не мала. Стоячи на драбинах, турки швидкими ударами пробивали закладені колодами проломи у стінах. Іноді ті, що падали згори, збивали нижніх у море крові й вогню, де гинули розчавлені ногами солдатів, що напирали на мури.

— Аллах акбар! Я керім! Я рахім!

— Ісусе, допоможи!

Сипались вогняні вінки, подзенькували кирки, вибухали гранати, тріщали драбини, вирував несамовитий кривавий ураган.

Ось близько п'ятдесяти турків уже видерлися до самого тину. Тин тріщав і вигинався назовні. Мекчеї вихопив у одного солдата сокиру і розрубав канат, який утримував тин. Разом з турецькими латниками тин полетів донизу, змітаючи зі стін сотні обложників.

— На мури! На мури! — крикнув Мекчеї.

Тримаючи в руці довгого списа, він вибіг на мур.

На турків, що кишіли внизу, полетіло велике квадратне каміння, стофунтові чавунні ядра, ті, якими турки обстрілювали фортецю із зарбзенів.

Але у відповідь знизу в обложенців летіли стріли й каміння. По заборолу Мекчеї заструмувала червона кров.

— Пане капітан! — залунали застережливі голоси.

— Вогонь! Вогонь! — закричав Мекчеї.

І ногою в залізному чоботі зіштовхнув розжарене вугілля вогнища на турків, що борсалися внизу.

На жаль, угорці теж падали з мурів. Одні в середину фортеці, інші — назовні. Та зараз ніколи було роздивлятися, хто вбитий, а хто поранений. Місце загиблого займав на мурі новий ратник, скидаючи донизу каміння і ядра. Облогові драбини знову й знову заповнювалися турками, і розлючені захисники фортеці кирками й списами зустрічали ворогів, які дерлися й дерлися вгору.

Біля Земляної вежі тривав такий же запеклий бій. Там обороною керував Добо. Коли турецьке військо пробилося крізь вогняний дощ гранат, які щомиті вибухали, крізь пекло палаючих смоляних вінків, Добо звелів тягнути нагору колоди. Їх витягували й тут же скидали вниз, змітаючи турків.

Настало коротке затишшя. Скориставшись ним, Добо сів на коня і помчав до Старих воріт — подивитися, як б'ються там. Проїжджаючи біля Казематної вежі, він побачив, що й тут настала перерва в штурмі. Тоді він відкликав солдатів від Казематної вежі і послав до Земляної.

Захисники Казематної вежі і без того вже поривалися туди: їм не терпілося прийти на допомогу соратникам. Повилізавши на тин, постававши на гармати, вони дивилися, як б'ються на сусідній вежі. І тільки Добо віддав команду, як вони бігцем кинулися до Земляної вежі.

Але турки знову приставили драбини до Казематної вежі. Спершу тільки дві, три, потім десять, п'ятнадцять.

Старий Шукан, який стояв на мурі, повернувся й побачив раптом голову засапаного турка в шоломі.

— Тьху, гемонське поріддя! — голосно вилаявся старий і, розмахнувшись, вдарив турка ратищем списа.

— Сюди! Сюди! Гей, люди!— загорлав старий, збиваючи турків з другої драбини.

Першим прискочив Янош Прибек і жбурнув табуретку гармаша просто в ніс першому ж туркові, який видерся на мур.

Солдат, який стояв внизу на караулі, побіг по підмогу. Не минуло й двох хвилин, як приспів Пете із загоном солдатів. Вони щедро осипали турків палаючими смоляними вінками, хрестовинами, камінням, гранатами.

І знову вся увага Добо була спрямована до