Зірки Егера - Геза Гардоні

Яничар дерся все вище й вище.

Гергей схопив списа, щоб заколоти його.

Підлізши ближче до Гергея, турок підвів голову. Лице його блищало від поту, дихав він тяжко й часто.

Гергей здригнувся, наче його хто вдарив у груди.

Чиє це обличчя? Та це ж його старий наставник, отець Габор! Ті ж сірі запалі очі, ті ж тонкі вуса, той же крутий лоб!

— Ти брат отця Габора? — крикнув він туркові.

Той нестямно вибалушив очі.

— Вбийте його! — закричав Гергей, відвертаючись.— Він уже й по-нашому не тямить.

Шалений штурм вирував, не стихаючи до вечірніх сутінків. Під вечір турки знеможено відступили.

Довкіл фортечних стін мурів тисячами лежали поранені і вбиті. Звідусюди доносилися стогони й крики покалічених людей, які корчилися від болю.

Та і в фортеці жертв було багато. Фортечні мури й помости почервоніли від крові. Люди стікали кров'ю, сходили потом. Всі були брудні, обідрані. Очі бійців поналивалися кров'ю. Втомлені жінки зносили на площі поранених і мертвих.

Офіцери пішли помитися. Добо теж увесь був у кіптюзі. Борода й вуса його обгоріли, і якби не капітанський сталевий шолом, його ніхто й не впізнав би.

Весь чорний від кіптяви, він приймав донесення біля гармати Баби.

— У мене шістдесят п'ять убитих і сімдесят вісім тяжкопоранених. Витратили п'ятсот фунтів пороху,— доповів Мекчеї.

— Тридцятеро вбитих і сто дев'ять поранених. Пороху витратили вісімсот фунтів,— доповів Гергей Борнемісса.— Цієї ночі ми мусимо замурувати проломи.

— Триста фунтів пороху, двадцять п'ять убитих, близько п'ятдесяти поранених,— притискаючи руку до щоки, доповів Фюгеді.

— Ти теж поранений? — запитав Добо.

— Ні,— відповів Фюгеді.— Зубний біль замучив. Болить так, наче в роті мені розпеченого списа повертають.

Поміж тими, хто доповідав, Добо помітив і Варшані.

Вивідувач був у одязі дервіша. Здавалося, що фартух на ньому червоний — так він був забризканий кров'ю від грудей до ніг.

— Варшані,— звернувся до нього Добо,— іди сюди! Ти що, поранений?

— Та ні,— відповів Варшані.— Мені все не вдавалося пройти до фортеці й довелося збирати турецькі трупи.

— Які новини ти приніс?

— Пан Салкаї вдруге розіслав листи комітатам і містам.

— Ну і як? Уже хтось прибув?

— Декотрі вже приїхали,— проказав спроквола Варшані.— Але чекають, поки всі зберуться. Тоді й вирушать на турка.

Добо зрозумів, що Салкаї нізвідки відповіді не одержував.

— А про турків що можеш сказати?

— Чотири дні вештаюся серед них і знаю, що вони в повному відчаї.

— Голосніше говори! — сяйнувши очима, сказав Добо.

Далі вивідувач говорив так голосно, щоб його могли почути й офіцери, які з'юрмилися довкруг:

— Турки, пане капітан, розгублені як ніколи. Їм же в нас тепер холодно, припаси закінчились. Я на власні очі бачив, як один ноградець привіз п'ять підвід муки і її тут же розхапали, насипали в миски та ковпаки і не стали навіть ждати, поки тісто зроблять. Але хіба це багато — п'ять підвід для такого юрмиська, для таких ненажер!

— Криштофе! — гукнув Добо зброєносця.— Іди до різників, скажи, щоб зарізали кращих корів і всім солдатам наготували м'яса.

І знову повернувся до вивідувала.

— Учора яничари вже вголос висловлювали незадоволення,— сказав Варшані.

— Голосніше кажи.

— Яничари висловлювали незадоволення,— голосно повторив Варшані.— Вони казали, що, напевно, сам бог на боці угорців, і ще казали, що турки звикли до всякої зброї, але пекельного вогню вони не можуть стерпіти. Таких вогняних чудасій, що їх придумали угорці, їм ще не доводилося бачити.

Добо на мить замислився.

— Через годину,— сказав він Варшані,— будь перед палацом. Знову проведеш Міклоша Ваша до Сарвашке.

Потім він обернувся до Шукана.

У старого і голова, і ніс були перев'язані. Видно було тільки окуляри і вуса. Та навіть поранений, старий скарбник доповів спокійним голосом:

— Сьогодні витрачено дві тисячі фунтів пороху.

Коли ранкове сонце розвіяло імлистий серпанок, воно побачило зруйновану,