Зірки Егера - Геза Гардоні

— Я й без того лютий! — буркнув Фюгеді.

Пете був у шоломі й замшевому доломані. Він сидів на коні, бо ходити все ще не міг. Здалеку шаблею привітав старших офіцерів.

Всі повбиралися у найкраще своє вбрання, одначе на; ряджалися вони не для меси: багато хто й не знав, що вона буде, але всі відчували — настав останній день. А смерть, хоч би якою потворною її малювали, все-таки статечна гостя, і стрічати її слід шанобливо. А хто не мав нічого, крім одягу на щодень, той хоч навощив і підкрутив вуса. Тільки очі у всіх були червоні від безсонних ночей і диму, а на блідих обличчях і на руках червоніли свіжі рани й рубці.

Зібралися всі — не було тільки Добо.

Він прийшов у блискучих обладунках і в золоченому шоломі з довгим орлиним пером. З пояса в нього звисала широка шабля, оздоблена коштовними каміннями. На руках були рукавиці, зроблені зі срібних кілець і пластинок. В руці він тримав списа з позолоченим наконечником і з ратищем, обтягнутим червоним оксамитом.

Позаду нього йшли два зброєносці, так же, як і він, з ніг до голови закуті в броню. Біля пояса в них висіли короткі шаблі. Довге волосся, яке вибилося з-під шолому, розсипалося по плечах.

Добо зупинився перед вівтарем і зняв шолом.

Обидва священики вже не мали сил навіть слово мовити, тому до народу звернувся Мекчеї.

— Брати! — сказав він.— Ми бачимо, що після вчорашнього штурму турки підтягують усі свої війська. Ворог вирішив сьогодні дати нам вирішальний бій. Та є на світі бог, і марно бусурмани йдуть проти його волі. Ми знаємо, що в цих святих дарах, які лежать перед нами, жива плоть Христова. Він з нами. Впадімо ж перед ним на коліна і помолімося.

Задзвеніла зброя: захисники фортеці разом упали на коліна.

Мекчеї почав читати молитву замість попа:

— Отче наш...

Люди тихо бурмотіли речення за реченням.

І коли було вимовлено «амінь», запанувала довга, врочиста тиша.

Священик Мартон нагнувся до Мекчеї і підказав йому, що ще треба сказати.

Мекчеї підвівся з колін і заговорив:

— Ці два вірних служителі церкви піднімуть зараз чашу зі святими дарами для того, аби всім дати прощення гріхів. Часу в нас обмаль, сповідати кожного окремо ніколи. У такі часи церква прощає гріхи і без сповіді. Тільки хай кожен покається щиро сам перед собою і перед богом.

І знову опустився на коліна.

Паламар задзвонив у дзвіночок. Панотець Балінт підняв чашу зі святими дарами. Люди, похнюпившись, дослухали слова відпущення.

Коли воїни підвели голови, дароносиця стояла на місці, і священик, простираючи руки для благословення, очима, повними сліз, дивився у вись ясного неба.

По закінченні обряду Добо знову надів шолом, став на камінь і врочисто промовив:

— Після бога я звертаюся до вас. Тридцять чотири дні тому ми поклялися не здавати фортеці. Клятви ми не порушили. Твердиня відбила штурм, наче скеля відбиває ураган, який потрясає небо й землю. Тепер надходить останнє випробування. Ми волаєм о поміч до бога. З безгріховною душею, готові, до смерті, ми битимемося за фортецю Егер і за нашу вітчизну. З небаченою відвагою відстоювали ви фортецю досі. Невдачі, що їх тут зазнали турки, безприкладні. Я вірю в нашу зброю! Вірю в силу наших душ! Вірю в діву Марію, заступницю Угорщини, вірю в короля Іштвана Святого, душа котрого завжди живе в серцях угорців і живить їх вірою в себе, та найбільше надій покладаю на бога єдиного. Ходімо ж, браття, зберім усю нашу силу, будьмо по-угорськи хоробрі до останнього нашого подиху!

Вдарили барабани, зазвучали сурми.

Витязі рішуче схопили списи і, розбившись на загони, розійшлися в різні боки. Добо сів у сідло. Обидва зброєносці, теж верхи, їхали за ним слідом.

Піднявшися на вежу, Добо обдивився і побачив, що на лугах і дальніх пагорбах турецькі коні пасуться великими табунами, а солдатів побіля них нема. Довкіл Егера колишеться ліс списів. Турки, наче хвилі морські, оточили фортецю.

На Кірайсекеському пагорбі стоять обидва паші. Жовтий, з якимось старечим зморщеним обличчям Алі-паша у величезному тюрбані, схожому на гарбуза. Другий паша — здоровенний сивобородий велетень. Обидва в синіх шовкових каптанах, тільки Алі у світлішому. При кожному їхньому порусі яскріли іскрами алмази, якими були оздоблені руків'я заткнутих за пояс ятаганів.

На чолі військ виступали беї, які сиділи на розкішних конях. Верхи їхали також аги і ясаули. Решта спішилися. Поміж турецьких військових знамен майорів величезний чорний прапор. Обложенці побачили його вперше. Тільки офіцери розуміли, що воно означало: «Пощади нема! У фортеці всі будуть скарані на смерть!»

Близько полудня загуркотіли турецькі гармати і загриміли обидва турецьких оркестри.

Хмари диму оповили кріпость, мури здригнулися від вигуків «Аллах акбар!».

У фортеці всюди запалали вогнища.