Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

усе знов котилося к чорту. Теперішнє лайно триває так довго, що люди зростають у ньому, вважаючи, що це — все, що вони мають. Але людям треба це знати... Для тебе, можливо, це занадто. Можливо, це занадто для однієї книжки, і тобі доведеться все скорочувати, обтинати, стискати. Фокусуватися... Ти зараз дивишся на мене, як на йолопа, — так, я прошу саме тебе дати пояснення, чому моя країна ось уже чотириста років безуспішно бореться зі своїми невдачами. Ти мав би розсміятися. Я б на твоєму місці розсміявся... Але ж, чуваче, ти все це помітив, еге ж? І тому ця історія про мир переслідує тебе так само, як свого часу — мене. Навіть люди, які зазвичай чекають тільки гіршого, хай недовго, лише два чи три місяці, але думали про мир — спершу трохи, потім більше, а потім мир став усім, про що вони могли думати. Це все одно що відчувати запах дощу в подиху свіжого вітерцю — задовго до того, як він проллється. Подивися на мене: мені ще й сорока немає, а я вже дивлюся лише на те, що позаду, немов стариган якийсь. Утім, це десятиліття спливло тільки наполовину. Усе може ще змінитися в будь-який бік. Ностальгія — так це називається? Може, тому, що я вже надто довго на чужині. Або не можу створити нові спогади у в’язниці... А ти про що думаєш? Ти повинен мені сказати, коли в тебе з’явиться перше речення. Я б дуже хотів знати, про що воно буде. О, ти вже його маєш? Ні, братику, не кажи мені. Я хочу, щоб ти його спочатку написав.

Ага, можеш використати моє справжнє ім’я. А чиє ж іще? Але так, чуваче, пиши книжку. Тільки зроби собі та мені послугу: дочекайся, поки всі помруть, перш ніж її публікувати. Гаразд?

Джосі Вейлз

   все ж я маю віддати належне твоєму Віперові...

Бушвік. Я досі розмірковую: як можуть Ямайці прийти в гето, яке в п’ять разів більше і з будинками, втричі вищими, — і при цьому вважати, що їм буде тут вестися краще, ніж іншим? Таке наче ніхто не бачить різниці між маленьким добром і здоровенною лажею. Тобто головне — впхнути свою голову, а думати за нас хай буде дядя.

Поки ми їдемо, я помічаю в кожному кварталі щонайменше два згорілі будинки. А в останньому їх узагалі вціліло лише два, і навколо не видно нікого, крім бродячих собак, бродячих людей і всілякого мотлоху. І всюди, навіть на більш-менш пристойних вулицях, у повітрі віє смородом, який підганяє тебе. — Ага, чуваче, аби ж він хоча б дізнався, що...

— Чому скрізь запах, як на задвір’ї м’ясної лавки?

— Бушвік, братику мій. Усі м’ясопереробні заводи досі в Бушвіку. Ну, якщо не всі, то один чи два точно ще працюють. Більшість же закрилися, і люди не можуть знайти роботу.

— Що сталося зі всіма будинками?

— Підпал, брате. Як я казав: заводи-фабрики вони позакривали. Люди втратили роботу, вартість нерухомості впала так, що грошей можна більше виручити від страхування, спаливши власний дім, ніж від його продажу. Бо це місце таке мертве, що навіть шльондра не хоче тут жити.

— Тоді навіщо тут укоренятися?

— Запитаєш Віпера — це ж твій вихід. Хоча у виборі місця для нашої крамнички він якраз не промахнувся. Чому «Ієрархія донів» так сильно рветься в цей район? Люди, шукаючи крек, не хочуть, щоб їх за цим заняттям бачили, — тож куди вони йдуть? Туди, на що весь Нью-Йорк заплющує очі. Роззирнися, братику: ось це і є те місце, куди люди йдуть, щоб про них забули. Залишається тільки влаштувати «точку» при дорозі — щоб їм не треба було ходити далеко. Не знаю, як я сам про це не подумав. Якби я брав крек, то не хотів би відтягувати момент, щоб запалити чарівну люльку. І я б точно не повертався з ним туди, звідки прийшов. Ні, братику, твій Віпер спонукав і мене подумати над організацією кількох кубелець у Квінсі, без базару.

Я неквапливо роззираюся, вивчаючи місцевість. Питаю себе: а чого я чекав? Місце цілком собі для бізнесу, тобто, яким ще може бути Бушвік? Але все одно. Поки не бачиш усе своїми очима, не розумієш, наскільки будь-яке уявлення про Америку формується телевізором. Вулиця широка, але пустельна. Але ще гірше те — і це я постійно тримаю в голові, — що в цей час з людей на ній тільки я, Юбі та його братва.

Мінівен залишився за два квартали звідси, і ми йдемо дворами пішки. Зупиняємося перед будинком із забитими вікнами.

— Це те місце?

— Ага, чоловіче.

— Тоді ми заходимо. Я збираюся...

— Не зараз, Джосі. Ти ж хотів перевірити, як тут усе працює? Тож давай постежимо, що та як.

Він показує на вулицю, але я нічого не бачу. Поки двоє не виходять з тіні на вуличне світло. Звідси до пуття не розрізнити, але один з них скидається на спотера. Другий ховає обличчя під каптуром. Спотер обертається і вказує на нас. Каптур іде далі, поки його не спиняє другий чоловік — у кожному разі, намагається, — але Каптур не збавляє крок. Другий щось вигукує, і тоді Каптур зупиняється і підходить до нього. Поодаль перший уже розмовляє з кимось новим. Каптур під ліхтарем тисне руку другому. Юбі тягне мене назад у темряву. Каптур перетоптується на місці — так, що стає зрозуміло: це дівка. Другий чоловік проходить п’ятнадцять, може двадцять футів, і тисне руку третьому, який раптом виступив з-за ліхтаря. Зір — предмет моєї гордості, але навіть я цього третього раніше не помітив. Третій і другий розривають рукостискання, і другий повертається до дівки в каптурі. Вона починає йти, і в той момент, коли вона, не зупиняючись, розминається з другим, їхні руки торкаються одна одної. Каптур проходить повз мене й іде вулицею.

— Куди?

— На «точку», — пояснює Юбі. — Можна сходити перевірити.

— Ні. Поклич сюди того пацана, — кажу я і вказую на хлопця, що стояв невидимий за ліхтарним стовпом.

Юбі кличе, і той рушає в наш бік розхлябаною ходою, притаманною молодим чорношкірим америкосам: ноги й руки бовтаються в протилежні боки. Хлопчина підходить до мене і не стоїть, а ніби