Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Т’якв’но?

— Що?

— Він питає, типу, «як воно?», Джосі. Тобто, що діється, що відбува...

— Я зрозумів.

— Молодь нині так балакає, що я й свого хлопця не розумію, хіба ні?

— Як бізнес? — питаю я.

— Вечір п’ятниці, як ти, в біса, думаєш, іде бізнес? Людям заплатили, ось вони й вештаються вулицями в пошуках пизд і херів. Хльорки на креку відсмоктують «Ч» за копійки і пруть д’ мене. Вечір п’ятниці, йоу.

— Скільки вже Віпер тебе тут тримає?

— Хто?

Юбі тихо сміється, але я все одно чую.

— Віпер, твій бос.

— Еге ж, Майкл Джексон. Він десь тут, точняк був пару годин тому. Може, пішов додому відпочити, клопіткий день для засранця.

— Хіба можна свого боса називати засранцем?

— Джосі, тут це слово означає не те ж саме, що на Ямайці. Кажу тобі: тут братчики один одного постійно звуть засранцями, і це нормально.

— Що це за чортівня, Юбі? Не подобається мені це лайно.

— Окей, чувач’, без «засранця». Бля буду, — каже пацан.

— А ти, я бачу, знаєш своє діло туго. То скільки Віпер держить тебе посильним на цій «точці»?

— Годинник є?

— Ага?

— Скі’ки там натікало, йо?

— Одинадцята.

— Знач’ п’ять годин. Я завжди класно рахував.

— Що? Що ти сказав? П’ять годин? Він так швидко ставить новачка посильним?

— Я б ніколи не довірив новаку це діло, — каже Юбі.

— Я не новач’к, татун’. Просто новий посильний. Я був спотером десь тижнів з’ два.

— Я бачив, як ти контролюєш «точку», — кажу я. — Але як вийшло, що тебе так швидко підвищили?

— Бо я такий, на хер, кльовий, ось ч’го. Справи сьодні реально ніштяк. А ще тиждень тому тут усе було — реальне лайно.

— Розкажи нам більше, — каже Юбі.

— Містере, — каже хлопчина, дивлячись прямісінько на мене і вказуючи на Юбі, — я твоєму сутенерові не скажу ні слова.

— Сутенерові?! Сутенерові? Ти кого, вилупок, сутенером назвав? Ти хочеш, щоб я зараз...

— Юбі, дослухай малого, — кажу я й усміхаюся (і цю мою посмішку бачить Юбі; от і добре). Мені цей хлопчина подобається. Я підходжу до нього і кладу руку йому на плече.

— Все окей. Добре, що в тебе є чуйка і що ти не терпиш ні від кого лайна. Добре. Але затям таке. Віпер платить тобі, бо я плачу йому. Віпер тримає тебе живим, бо я тримаю Віпера живим, — ти мене зрозумів?

— Певна річ, татуню. Ти тут Дон Татунь.

— Але стривай, Джосі, звідки він усе це знає?

— Ямайські засранці все тут засрали, йо. Як і твої, сутенере, хльорки, що обсіли весь Флетбуш[515].

— Я ж тобі ка’у: я не сутенер.

— То чо’ ти реально в такому прикиді? Я в ауті, бра’.

Я міг би дивитися всю ніч, як цей пацан дістає Юбі.

— І дуже погано було минулого тижня? — запитую.

— Чуваче, так все ж окей... Це вже позаду — а я не довбаний стукач. Та якби твій засранець ще день почухався, на цьому кутку вже б хазяйнували з «Ієрархії донів».

— Що?!

— Я чо’о — схожий на обкуреного? Йоу, в тебе є спотери, які посилають клієнтів до посильних. Посильні йдуть узяти трохи дуру від дилерів. Але твої два дилери обидва дуже зайняті — своїм кайфом від свого ж товару. То як дума’ш, що в такому разі буде?

— Ось бачиш? Я тобі те ж саме казав, Джосі.

— А що зробив Віпер?

— Якщо як на духу, то хуйню впоров, на хер. Розібрався з цим лайном як натуральний засранець. Крутяк, бля. Один з тих дилерів під кайфом послав його нах’ прям’ там, на «точці», і твій довбойоб узяв і замочив його, татунь’, прям’ там. Наче той чувак був просто нуль... Лайно-о-о. З вами, ямайцями, не варто гратися, це факт... А потім він привів мене, підвищив, і спитав, чи є в мене дружки, що хочуть зрубать бабла. Я сказав: «Так, нах’, у мене є дружки». І ось тепер ми тут всі крутимось, розгрібаєм оте лайно, татунь. Цю вулицю ми закрили наглухо.

— А дилера хто постачає?

— Ну, певно, твій Віпер.

— Куди він пішов?

— Я лишив його на крек-точці пару годин тому. Я так вкурив, що йому тепер тре’ й інші «точки» прочистить. Коротше, босе, що довше я тут з тобою бакланю, то менше бабла зіб’ю для твого ж заду.

— Добре, добре. Як тебе звати?

— Дівки кличуть Ромео.

— Чудово, Ромео.

Я дивлюся, як він розхлябано йде назад.

— То всіх, кого ми бачили, Віпер найняв сьогодні? Він уже навіть не може контролювати найважливішу територію? Ні, реально, двоє новачків на цьому відрізку оберігають весь запас? Треба нам ту «точку» перевірити, Джосі. Вона прямо там, на...

— Ні. Перевірмо тут, цю крекову «точку», — кажу я. — Де твої хлопці?

— Та недалеко.

— Зв’яжися з ними, скажи, щоб пригальмували. Я хочу глянути, як працює ця «точка». Без наїздів.

Ми проходимо два квартали і повертаємо праворуч. Будинок нічим не вирізняється з-поміж інших: три поверхи, вікна, забиті дошками, половини яких немає. Як і в деяких будинках кінгстонського даунтауну, тут, якщо придивитися, можна помітити сліди колишнього достатку. Поверхів три, але сходи ведуть, схоже, лише на другий. Усе суціль загиджено й засмічено, під ногами — собачі гівна. Та, разом з тим, я бачу у дворі якусь загорожу, наче тут живе хтось, кому не в облом дбати про газон. У темряві не видно, але, здається, стіни будинку — цегляні, як і всюди на цій вулиці. Світло над входом скидається на промінь прожектора посеред руїни і мотлоху. Унизу на сходах сидить чоловік, мабуть, обкурений, втупившись поглядом у власну тінь, що погойдується від вуличного світла. Всередині видно два джерела світла: маленьке, білувате, що розсікає приміщення, — схоже, це ліхтарик, і неяскраве миготливе полум’я — як від свічки чи люльки з креком. Лише торік я нарешті дістався до Вальє-дель-Кауки[516]. А ось тепер стою біля цього будинку, в Бушвіку.

— Хочеш, щоб ми зайшли всередину разом? — запитує Юбі. Я не відповідаю. Не хочу, щоб він подумав,