Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

кидає щось мені прямо в очі, і я ніби збоку чую свій крик. Щось стікає по моєму обличчю, потрапляє на губи. Та це ж, бля, рідина для полоскання рота! Поки я залітаю в ванну і промиваю очі, він встигає відчинити вікно і стрибнути на пожежну драбину. Я кидаюся за ним, за цим білим голим чоловіком, який стрибає через дві сходинки й репетує, тоді як я намагаюся влучно вистрілити. Я стріляю, і куля чиркає об метал, вибиваючи іскри. Я лечу сходами вниз, до наступного майданчика, стріляючи в голого чувака, що волає на все горло; я не знаю, що він там волає, але на заклики про допомогу не схоже. Я й далі стріляю по тій клятій драбині. Замість того щоб збігти нею донизу, він стрибає через поруччя на асфальт.

І ось ми біжимо вздовж провулка: він верещить, як недорізаний, а я за ним, сліпуючи, бо праве око мені все ще, на хрін, пече. А найгірше, що з кожним кроком у провулку все сильніше тхне якимось гівном-гниллю-кислотою-трупом. Я намагаюся стріляти влучно, але тільки супергерої в кіно водночас біжать і стріляють прицільно, до того ж маючи два зрячі ока. Всі мої кулі зникають у темряві — без рикошету, без нічого. Як на босого, чувак біжить дуже навіть швидко, підстрибуючи й звиваючись у темному провулку, де повно вибоїн та сміття. Я наступаю на щось м’яке, але не зважаю, — недивно, якщо це був щур. Ми добігаємо до перехрестя, і тут він мимоволі спиняється, захоплений раптовими фарами машин та вуличними вогнями. Я влучаю в нього в той момент, коли він починає бігти знову, затиснутий з обох боків зустрічними двома автівками. Одна з них пригальмовує, а потім газує знову, закручуючи правий віраж і мало не врізаючись при цьому в світлофор, після чого бере ліворуч, потім знову праворуч і зникає з поля зору. На вулиці ні душі, що для Нью-Йорка дуже незвично. Спочатку мені здається, що переді мною якась дивна стіна — чорна, вся в якихось горбиках, та ще й виблискує. І тут до мене доходить, що це — сміттєві мішки, накидані поверх один одного так, що утворюють цілу довбану стіну, і вона перегороджує в темряві всю вулицю. Я підходжу до чувака, що лежить, хапаю його за ліву щиколотку й тягну назад, у провулок.

Доркас Палмер

  ерйозно, ти справді вивчала це лайно? Глянь на обкладинку: окуляри з товстенними дужками і великий рожевий ніс. Хто це, Ґраучо Маркс[510]? Боже, а інші публікації тут про що? «Імпровізована зброя американського підпілля», і це — «Професійні феєрверки власними руками», а це те, що вже майже класика, — «Як назавжди забути про колишню дружину». Справді, що це? Я б міг подумати, що ти активна радикалка, але ж ти не з Техасу, і, як я знаю, радикали не пом’якшили свою антиніґерську політику.

Я тим часом намагаюся зрозуміти, чому цей чоловік вирішив, що має право влаштовувати сцену в моєму власному домі. Так, він увесь день був дещо фамільярним, але аж така поведінка — ніби він мені батько, чоловік чи ще хтось дуже рідний-близький — це вже ну геть ні в які ворота. Ні, він просто старий чоловік, якому все обридло, а тепер ось нарешті з’явилася хоч якась таємниця, і він вирішив, що конче мусить її розслідувати-розгадати. Та ні, він вважає, що знає мене достатньо (бо ж я перед ним зобов’язана), але я його дуже розчарувала. Хай би що це було, у нього залізні нерви.

— Заспокойтеся.

— Що означає «заспокойтеся»? Ти що, якась біженка, переховуєшся? Для чого тобі знадобилася така книжка?

— Не те, щоб я повинна вам звітуватися... Але скажу: я побачила її в крамниці й мені стало цікаво.

— Якій крамниці? «Солдат удачі»[511] чи що? Де читво для тих божевільних?

— Це просто книжка.

— Це інструкція, Доркас, — якщо це твоє справжнє ім’я. Ніхто не купує інструкцію, якщо не планує її застосувати. А судячи із загнутих сторінок, ти студіювала її багато разів.

— Я не зобов’язана вам нічого відповідати.

— Тоді не треба. Але погодься, ця книжечка — то шматок лайна?

— Ага, ви ще скажіть: макулатура. Тому я і не використовую її для...

— Я сказав, що книжка — лайно. Я не казав, що ти її використовувала.

Чому я не виставлю його зі свого будинку за те, що він на мене визвіряється? Це мій довбаний дім. Це я оплачую оренду.

— І ніхто не говоритиме тут голосніше за мене.

— Що?

— Я сказала, що це мій дім і ніхто не говоритиме голосніше за мене в моєму довбаному домі.

— Вибач.

— Не треба вибачень. Це я маю просити пробачення.

Він присідає на диван.

— Це ж твій дім.

Друга версія мене сказала б, що я дійсно ціную його небайдужість і навіть розчулена тим, що хтось може дбати про мене, попри те що ми так мало знайомі. Але я промовчала.

— Я не використовувала цю книжку.

— Ну й слава Богу.

— Бо...

— Бо що?

— Бо більшість з того, що там рекомендують, я вже робила раніше. Ця книжка не одна така.

— Що ти таке кажеш?

Містер Колтерст бере один з моїх кухонних стільців і вмощується прямо переді мною. Він знімає піджак, а я намагаюся перестати в усьому вбачати натяки, хоча б на цю одну ніч. Це те, чому я навчилася від американських жінок: зчитувати кожнісінький рух, який робить чоловік, так, ніби це — таємне повідомлення, адресоване мені. Але зараз він — бісовий біженець. Він переховується від своєї родини. Він дивиться на мене, схиливши набік голову, начебто поставив запитання і чекає на відповідь. Я хотіла б, щоб він зрозумів: я не з тих, кого він бачив на «Шоу Донаг’ю»[512]. Усі ті люди з їхніми особистими справами, про які їм страшенно кортить розповісти тринадцятьом мільйонам людей. Скажи одному з них всього лиш «привіт», і вони вважатимуть за потрібне розповісти тобі все, що знають. Усі вони хочуть у чомусь зізнатися, хоча насправді нічого про себе не розповідають. Нічого такого, що могло б їх викрити.

— Цвинтар «Флашинг». 46-та авеню, Флашинг, Нью-Йорк.

— Що-що?

— Цвинтар «Флашинг». Там