Вітіко - Адальберт Штіфтер

адже Вітіко спершу розпитував мене, — та все інше, що ти знаєш про битву, не відступаючи від правди, і скажи, що я послав тебе і що ми втратили небагато людей. Я поїхав із чотирма друзями до великого князя. Ще до світанку ми стояли коло великої червоної корогви перед його наметом. Коли я повідомив, чого хочу, і коли доповів йому, він запросив людей до свого намету і звелів нам потім розповісти перед усіма. Там були його брат, ясновельможний Дипольд, потім другий брат, ясновельможний Генріх, там був єпископ Празький, єпископ Оломоуцький, що тільки-но прибув, там був жупан Любомир, там був Дівіш, абат із Кладрубів, абат із Вілімова, а також канцлер Гервазіус, священик, якого називали Даниїлом, а ще був жупан, жупан, чиє ім’я я забув, один добрий молодик, Велислав, він друг Вітіко, показав мені все, коли скінчилася справа, і сказав, що він щиро вітає Вітіко. А високий князь сказав: молодий віснику, розповідай. І тоді я розповідав, як вороги з’явилися перед нами і один казав, що ми одержимо велику винагороду, якщо будемо обстоювати неправедного князя Конрада, цього чоловіка послав князь Вратислав із Брно, і князь Вратислав ручався за його слова, а якщо ми не піддамося, нас усіх знищать. А наш проводир Вітіко прогнав тих посланців, і повів нас у бій, і розпорядився, як усе має відбутися, і закликав іти на битву, і через вісників поширив свій наказ усюди, і діяв дуже добре.

— Розкажи, що ти розповів про людей, не про мене, бо я не доручав тобі цього, — урвав його Вітіко.

— Ти сказав: розкажи, що ти знаєш про битву, не відступаючи від правди.

— Таж це правда, — викрикнув один чоловік, — Вітіко добре командував!

— Вітіко добре командував! — загукали численні голоси.

— Люди, — крикнув Вітіко, — дайте говорити посланцю, часу в нас небагато. Кажи далі, Зіфріде.

— Вітіко діяв дуже добре, — знову заговорив Зіфрід. — Ми, оскільки звучали козячі ріжки, невпинно йшли вперед, як і мало бути. Князь Вратислав сам вів свій загін проти нас, вершники теж напирали вперед, та й стрільці з лука також, ми прагнули, щоб радше земля, на якій ми стоїмо, провалилася разом із нами, ніж ми дали б ворогам бодай травинку, і вони похитнулися, розімкнули лави, а потім розбіглися. Коли перед нами утворився простір, люди стали навколішки й подякували Господу. А потім ми переслідували ворогів три години або десь так праворуч від напряму нашого руху, а вони розпорошувались щоразу далі, а потім ми годин п’ять повертались назад і ліворуч, щоб дійти до нашого шляху. Ми вже не бачили нікого, хто міг би щось заподіяти нам, і всі короговки, що їх мали підрозділи Вітіко, одночасно рушили в бій під червоною корогвою, а Ровно командував лісовими людьми в битві праворуч від нас, і вони пішли в наступ зі своєю малою корогвою, як і ми зі своєю великою, а Вигонь із Прахатіце командував іншими лісовими людьми праворуч від Ровна, і ці люди теж рушили вперед зі своєю короговкою, як ми і Ровно, і всі йшли однаково. Отак усе відбулося. Ми втратили небагато людей. Полеглих поховали, поранених стали доглядати, скоро про них подбають, я не знаю, хто вони, бо я мав увечері зі своїми друзями їхати геть, щоб привезти новини, які я знав, а отже, як я казав, я привіз їх. Сьогодні я повинен знову їхати назад, щоб натрапити на загін Вітіко, бо ж він іде далі в уже визначеному порядку. Отак я розповів великому князю і після цього я вже не говорив.

Але князь запитав мене, чи великий був загін Вратислава. Я сказав: ми людей не рахували, але наші воїни після битви казали, що їх було більше, ніж нас. Ми просто вбивали їх під час погоні.

Чи справді ваші люди кричали, що радше вони проваляться під землю, ніж дадуть ворогам бодай травинку, запитав князь.

Ні, відповів я, але я гадав, що вони думають так, як я.

Думай отак у кожній битві, мовив князь.

Я завжди думаю так і в битві, і в поході, відповів я, якось я ще вдома сказав, що ми радше підпалимо ліси, ніж лишимо їх ворогам, але Вітіко сказав, що в цьому не буде потреби.

Ваші ліси зеленітимуть і тоді, коли вороги давно вже будуть повалені на землю, сказав князь.

Чи ти був серед вершників Вітіко і чи ти походиш із Лісового краю, запитав мене потім князь.

Я син бідної жінки, відповів я, мій батько помер багато років тому, і я маю коня старого Родера Петера; він сам уже немічний, щоб іти на війну, і тому позичив мені коня, я на ньому був серед вершників Вітіко, бо я живу в Мілнеті в лісі неподалік від Вітіко.

І ви, вершники, теж діяли добре, запитав потім князь.

Вороги мали дуже добрих коней, але ми не піддавалися і забрали в них коней сорок або п’ятдесят.

— Сімдесят! — крикнув Маз Альбрехт.

— Цього я не знав, бо інакше сказав би, — відповів Зіфрід.

— Не перебивайте посланця, Зіфріде, розповідай далі, — наказав Вітіко.

— І князь, — розповідав далі Зіфрід, — сказав: передай лісовим людям мою велику подяку за їхню битву,