Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Уже не буде тяжчої битви! — вигукнув чоловік, що стояв коло списа гірника Філіпа.
— Я теж так думаю, — мовив Вітіко, — і я вже бачив тебе в битві на твоєму кудлатому червонястому коні. — А потім знову звернувся вже до всіх: — Якщо це так, то ти, Венгарте, посприяєш, щоб воєнні злигодні, про які ти розповідав нам у шинку в Дольні Вітавіце, не дійшли до наших лісових земель.
— Якщо Господь і святі не проти, — відповів Венгарт, — ми всі віддано посприяємо тому, щоб вони не прийшли.
— Ми посприяємо! — загукали численні голоси.
— І ти, Венгарте, звичайно, посприяв ще й тому, — казав далі Вітіко, — що з великого гарного лісу, який піднімається вгору одразу після хатин Фридави аж до місця святого апостола Хоми і по ліву руку від тих хатин до Гейрова і Льготи, і по праву руку від тих хатин тягнеться ген далеко через Дольні Вітавіце, через Звонкову гору аж до гори Смрчини, до тебе прийшло так багато людей, що мале число людей із Фридави стало великим.
— Цьому посприяло дуже багато людей, — відповів Венгарт, — що жили в лісі як мисливці, лісоруби, вуглярі, збирачі живиці та трав і бджолярі. І вони походять не тільки з тих лісів, які ти назвав, а й з Красного лісу, з Похилого лісу і з лісу, що від лісу святого апостола Хоми спускається до Баварії, і серед них є навіть Флоріан, старий чоловік, що прийшов із Рихнова і провів тебе колись із Баварії сюди.
— Я цього не знав, — мовив Вітіко, — треба якось провідати його. Отож Лісовий край тримається разом, завдяки, як ти казав, багатьом людям ворога відкинуто від нього, і багато людей із нього йдуть на ворогів, наче проти вовків. А де ще один Венгарт, із Сухого лісу? Я не бачив його серед піших.
— Його немає і серед вершників, — відповів Маз Альбрехт із Плани, — бо після битви на горі Високій він підбурював людей повертатися додому, мовляв, вони вже нічого не здобудуть, тож і тепер не пішов, бо гра видавалась йому задорогою в порівнянні зі сподіваним виграшем.
— Та нехай йому! — махнув рукою Вітіко. — А ви, люди, і ваші коні, насолоджуйтесь тепер вечерею і спочинком. Удосвіта я знову прийду до вас, а тепер на добраніч!
— На добраніч, Вітіко, на добраніч! — загукали численні голоси.
Вітіко зі своїм почтом повернувся до свого намету. Коли він підійшов до нього, вже геть споночіло і він бачив ліворуч від себе довгу низку вогнів на місцях, де розташувалися таборам люди Болеміла, а ще далі світилися, мов оповиті туманом, інші вогні. Перед наметом чекали посланці від Ровна та інших проводирів.
Вітіко відпустив свій почет, запросив посланців до намету, вислухав їх, а потім відправив. Після цього знову вийшов із намету й поїхав до Ровна і довго розмовляв із ним. Потім поїхав до ще одного проводиря і теж розмовляв із ним. Зрештою знову повернувся до свого намету, пішов подивитись, як доглянуті коні, й дав ще кілька розпоряджень.
Після цього всього Вітіко зайшов у намет, сів за стіл і поїв страви, які приготував Якоб на вечерю, й випив вина, яке стояло на столі. Потім ліг спочивати.
Вітіко ще чув, як згідно з наказом уряди-годи перегукуються вартові.
Серед ночі він прокинувся, вийшов із намету, взяв трьох людей з-поміж тих, хто ночував у його наметі, й пішов із ними по всьому табору. Все було точнісінько так, як він і наказував. Опівночі Вітіко ще раз обійшов табір.
Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся і, коли люди поснідали, дав наказ сурмити, щоб вишикувати людей. Прозвучали ріжки, люди зібралися і вишикувались. Після цього Вітіко сів верхи на коня, став попереду людей і звернувся до них:
— Люди і бойові побратими, вчора я перед кожним підрозділом говорив про належну йому честь за вчорашню битву. А сьогодні я говорю про цю заслужену честь перед вами всіма. Ви здійснили те, що було гідне вас і що лежало у вашому серці. Ви заробили собі винагороду від князя, а винагорода честі і добра ще чекає на вас. Учора я послав вісників до ясновельможного князя Владислава, які мали все повідомити йому. Коли я знову побачу обличчя ясновельможного князя і буде час для розмови, я розповім йому, як діяв у битві кожен підрозділ, і князь зробить усе потрібне. А тепер нам треба знову рушати в похід. Ми побачимо, що треба вирушати, помітивши корогви підрозділів, які найближчі до нас. У ворожій землі, де всюди можуть бути загони ворогів, просуватись уперед треба обережніше, ніж досі. Утримуйтесь від непотрібної жорстокості, діти цього краю такі самі, як і діти Богемії, а ясновельможний князь Владислав — великий князь Богемії і Моравії. Поважайте, якщо немає воєнних потреб, майно жителів, бо ж і вам боліло б, якби прийшли братні загони й забирали ваше майно. А від того, що ворог буде змушений лишити після битв і нашої перемоги, кожен отримає свою частку. А те, що хтось здобуде у двобої з ворогом, хай лишає собі, нехай то буде пам’ятка йому або ж нехай він використає його для потреб своїх ближніх. Як призначена волею князя особа я ще раз
