Вітіко - Адальберт Штіфтер

— А якщо ти проводир, ми б хотіли, щоб ти командував нами, — сказав другий.

— Скільки вас? — запитав Вітіко.

— Нас сто п’ять чоловік, — відповів той, хто відповідав першим.

— Прийде ще багато, — додав один літній чоловік, — бо вони говорять про справу і має відбутись вирішальна битва.

— Добре, битва таки справді має відбутися, — проказав Вітіко, — і ми повинні триматися разом, бути єдині. Я знаю декого з вас, і чимало вас, певне, познайомляться зі мною.

— Ми знаємо тебе! — крикнули численні голоси.

— А чи дехто з вас уміє їздити верхи? — запитав Вітіко.

— Я вправлявся! — гукнув один чоловік.

— Я теж! Я теж! Я теж! — загукали інші.

— Добре, — схвалив Вітіко, — ми маємо коней. Вас усіх розподілять між тими, хто вже знає війну і вміє пересуватись під час битви, щоб ви навчились виконувати всі дії так, як виконують ті, хто тут уже довгий час. Але, любі земляки, я не можу робити цього сам. Розташовуйтесь табором тут, покріпіться, я одразу поїду до високого князя, розповім йому про подію і проситиму, щоб він призначив вас до моїх людей.

— Він зробить так, бо ж ми прийшли до тебе! — проказав літній чоловік.

— Він зробить це, — запевнив Вітіко. Потім звелів привести свого коня, Якоб привів, Вітіко сів верхи й поїхав у бік табору князя.

Коли Вітіко доїхав і його провели до князя, той сказав:

— Вітіко, ти знову приїхав проти ночі, що привело тебе?

— З нашого лісу прийшло сто п’ять чоловік і просять залучити їх як воїнів до моїх людей. Оскільки я знаю їхні звичаї і маю надію, що зможу командувати ними не гірше, ніж іншими, я прошу вас, високий пане, прихильно поставитись до такого залучення, — відповів Вітіко.

— А з них буде якась користь? — запитав князь.

— Я розподілю їх між своїми людьми, і тоді вони діятимуть так, як і решта, і наша сила зросте.

— Тож залучай їх, Вітіко, — дозволив князь. — Із постанов ради ти знаєш, що ваш підрозділ може бути дуже важливим. Ліворуч від тебе стоїть Болеміл, і він вистоїть. Я покладаюсь на Болеміла і на тебе. Нам вистачило б і наших воїнів, і ми б однаково домоглися свого.

— У лісових людей воля, як у найкращих воїнів, — запевнив Вітіко, — якщо тільки мій провід задовільний.

— Застосовуй свою прозірливість вільно й непомильно, як вимагає мить, ти повинен звітувати тільки собі і мені, всім іншим порядкує Бог, — промовив князь.

— Часто трапляються непередбачені події, які вимагають непередбачених засобів, — зауважив Вітіко.

— Уживай засобів, до яких додумаєшся, — наставляв Владислав, — і ти припасуєш їх до тієї або тієї нагоди.

— Нехай Бог на небі вчасно вкладе слушну думку в мою голову, — побажав собі Вітіко.

— Там, де є слушна думка, вона завжди відповідає потребі, — сказав князь.

— Отак, як ти віриш мені, я хочу вірити в майбутнє, — мовив Вітіко.

— Я вірю тобі, — кивнув головою князь, — і скажу тобі ще щось. Ти дуже добре провів битву проти Вратислава, я вже подякував тобі сам і від імені своїх проводирів, а тепер знову щиро дякую тобі самому. Докладно радься з Ровно та Вигонем про вашу взаємодію в тому, що чекає нас попереду, і дійте завжди, як один, якщо вже ухвалили що-небудь.

— Ровно, Вигонь і я маємо серед лісових людей, оскільки вони живуть суворим, важким і дбайливим життям, чудових розвідників, — пояснював Вітіко, — ми ревно використовуємо їх, а вже знаючи позиції ворога, скликаємо раду, а після ради неухильно дотримуємось спільних дій.

— Тож чиніть так і завжди, і, якщо успіх не буде неможливим, він прийде, — впевнено мовив князь.

— Я намагаюсь продумати всі можливості, — повідомив Вітіко.

— Ти вже довів це під Пльзенем, — сказав князь. — Вітіко, я тепер скажу тобі дещо, про що я ще ніколи не казав. Я кажу не про те, що сталося б, якби ви тоді полонили князів: чи лишилося б цілим бідолашне село Голубков, ба більше, чи точилася б теперішня війна. Яка людина здатна визначити це, але я з великою вірогідністю можу сказати, що завдяки твоїй дії ми уникли битви перед Прагою, принаймні твоя воля була спрямована на це, і нам з цієї причини не довелося скористатись допомогою чужинців. У нинішній війні ми воюватимемо самі, і країна буде самостійна. Я ціную це не менш високо, ніж кожен пан, ніж кожна дитина нашої країни і ніж запальний Божебор.

— Можна мені висловити ще одну заувагу про те, що я тоді думав? — запитав Вітіко.

— Кажи, — дозолив