Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Заведіть його, — звелів Владислав.
Дрслава завели до намету
— Кажи, Дрславе, чого ти хочеш? — запитав князь.
— Ясновельможний князю, я хочу на самоті розкрити тобі одну річ, — промовив Дрслав.
— Розкривай її, якщо хочеш, перед усіма, або ж іди своїм шляхом, нічого не розкривши.
— Якщо ти, високий князю, наказуєш так, — сказав Дрслав, — я корюся. Багато з нас, яких я назву тобі, якщо ти схвалиш наш намір, вирішили служити твоїй справі, якщо ти ручаєшся за дальше збереження наших земель та маєтностей і пообіцяєш дати змогу збільшувати їх згідно з твоєю волею. Ми під час битви полишимо лави Конрада й спричинимо безладдя; якщо буде змога, одразу почнемо битися за тебе й дамо в твої руки перемогу.
— Що відповісти цьому чоловікові? — запитав князь.
Усі мовчали.
— Кажи, Оттоне, єпископе Празький.
— Він несе зраду, — промовив Оттон.
— Він зраджує тієї самої миті, коли до нього проймуться довірою, — додав Здик.
— Князі з роду Пржемисла мають ще багато таких друзів? — запитав Дипольд.
— А що каже Болеміл? — запитав князь.
— Цьому чоловікові я не відповідаю, — мовив Болеміл.
— Повісьте його на найближчому дереві! — гукнув Велислав.
— Рада в цьому не має потреби, — заперечив князь. — Дрславе, якби ти прийшов до мене з каяттям, відверто відступивши від Конрада, я б прийняв тебе з радістю і забезпечив би збереження і примноження твого майна, як і кожному своєму воїну, але ти хотів завдяки своєму задуму домогтися набагато більшого примноження і ти помилився. Якби я мав справжню війну з якимсь чужоземним ворогом, я б наказав тебе зв’язати, передати тебе зв’язаним ворогам і розповісти про твоє зухвальство. Але я тепер перебуваю в поході проти розбійників, крадіїв земель і влади, щоб покарати їх, а не шанувати звичаї і характер війни. Йди своїм шляхом. Твоє майно дістанеться переможцям, бо ти пристав до бунтівників. Навіть якби я прощав усім бунтівникам, я б не простив тобі, і не простив би твоїм помічникам, якби дізнався про них. А я дізнаюся про них, бо зрадники знову зраджують один одного. Цей чоловік прийшов із супроводом?
— Ми нікого не бачили коло нього, — відповів черговий воїн, — чатові полонили його.
— Тож дайте йому дванадцять чоловік, нехай вони виведуть його неушкодженим за межі табору. Велиславе, зроби мені цю послугу, добери дванадцять чоловік. А тепер я запитую всіх панів і лехів, чи думає хто-небудь, що з цим чоловіком треба вчинити по-іншому. Якщо хтось має таку думку, кажіть.
Усі мовчали.
— Отже, ми однодушні, — виснував князь. — Велиславе, подбай про те, що я казав.
— Якщо ти, високий князю, чиниш отак проти тих, хто прагне тобі добра, це погано, — проказав Дрслав.
— Геть звідси! — кинув князь.
Велислав вийшов із намету, повернувся з дванадцятьма воїнами і одним проводирем, вони оточили Дрслава, Велислав дав їм настанови, і воїни вивели морава з намету.
— Високі панове! — проказав Владислав, — я думав, ми вийдемо з цих зборів із веселим настроєм, аж тут до нас приліз оцей чолов'яга. Забудьмо його.
— Людина усуває лихе з дороги і проклинає його, — озвався єпископ Оттон, — і намагається викинути його з душі.
— Нехай кожну прикрість було б так легко долати, як спричинену цим негідником! — додав Здик.
— А ми доведемо свою справу до кінця! — запевнив Любомир.
— Отже, люди та друзі, — заговорив князь, — прийміть мою подяку за те, що ви прийшли до мене зі своїм голосом і порадою. Думаю, ми сьогодні виконали все необхідне. Нехай вам і далі буде неважко вірно обстоювати справу!
— Аж ніяк! — гукнули численні голоси. — Ми обстоїмо!
Князь підвівся, всі інші теж попідводились і розійшлися по своїх загонах.
Увечері того дня прийшли ще люди з південного лісу. Вони розповіли, що пішли на Пелґржимов, бо їх направили на цей шлях, у Лісовому краї люди й далі сходяться на збори і думають про Вітіко та Венгарта, а як підготуються, підуть навздогін. Нові лісові люди хотіли поговорити з Вітіко.
Вітіко вийшов до людей і привітався:
— Вітаю вас, люди, чого ви хочете?
— Ми б хотіли брати участь у війні разом із людьми з нашого краю, — відповів один чоловік.
