Останній спадок - Андрій Новік
Вона збігла сходами нагору та ввійшла досередини. У сповненому мирної тиші внутрішньому просторі храму налічувалося три нави[37]. Жінка невпевнено рушила досі збереженим мозаїчним покриттям уперед і обійшла бічні капели з вівтарними образами. Де-не-де на чорних сучасних стільцях, поставлених майже по всьому молитовному храмі, умощувалися бабусі й дідусі, які, ледь ворушачи губами, про щось молилися. На вході крутилися троє туристів, які безтямно фотографували інтер’єр, а закінчивши, одразу вискочили на парку вулицю. У першому ряді, схиливши голову, наче на когось очікуючи, сидів священик.
Підступивши до отця, жінка присіла поряд. Нервово мовчала. Тиша та храмові запахи заспокоювали, але не зовсім. Від передчуття розмови пришвидшилися серцебиття й дихання.
«Господи…»
— What have you decided, padre?[38]
— Доню, ти в храмі Божому. Невже це так важливо, аби тут порушувати таку тему?
— Не можна зволікати, — у затишній атмосфері повіки сонливо змежувались, але свідомість не дрімала, — я прилетіла сюди аж із Вашинґтона. Тільки заради вас, отче. Прошу, не відмовляйте.
Запала незручна тиша.
— Знаєш легенду про бідного Генріха? — заговорив отець. — Він був багатим, сильним, розумним і вродливим лицарем. І вважав, що все це йому дано просто так, за ніщо, і буде даватися завжди. Тож навіть не замислювався, що повинен завдячувати Богові й лише Йому, і так само, як дав, Господь може й забрати. Як кару Генріх дістав хворобу — проказу.
— До чого ви хилите? — Мелані насторожено глипала очима на священика.
— Уві сні до Генріха з’явився диявол і порадив поїхати до Салерно (тут була перша медична школа й хороші лікарі). Окрім того, диявол нашептав лицареві, що найкращими ліками для нього стануть омивання в крові незайманої, чистої діви, котра сама обере смерть заради нього.
— І він знайшов таку дівчину? Знайшлася та, що віддала своє життя заради нього?
— Генріх вилікувався в цьому храмі. — Священик ледь помітно задоволено всміхнувся. — Божої кари не уникнути — не допоможуть ні люди, ні ліки. Лише Господь, пробачивши, може спрямувати на шлях істинний, до нових просвітлених днів.
— Генріх просто помолився й вилікувався від прокази? — Сарказм спотворив обличчя жінки. Мелані ніколи не розуміла біблійних розповідей, сприймала їх як безглуздя, створене для закінчених фанатиків.
— Це легенда з мораллю та висновками. Вас змусили розносити дияволову спокусу світом, а ви сподівалися уникнути розплати? Нічого не дається просто так, і за все доведеться платити.
— Падре, не відмовляйтеся, прошу вас.
— Це я прошу тебе, Мелані, відмовитися від свого задуму. І взагалі від такого життя. Ти так довго не протягнеш — тобі й самій це відомо.
— Джованні, ти знав моїх батьків, знаєш і мене. Невже ти гадаєш, що я прийшла б, якби мала вибір?
— Диявол заволодів твоїм життям, Мелані. Від часу твого хрещення в Америці я передчував щось недобре. Загибель батьків і вбивство твого чоловіка є лише підтвердженням моїх передчуттів. Стань на праведний шлях, доки не пізно.
— Ви не розумієте. — Щоками американки скотилися дві самотні сльозини. Від безпорадності, що опанувала її в останні дні, хотілося ридати. Та що там ридати… Просто лягти й умерти. Проте вона мусила. Хай як міркуй, вихід один.
— Коли не зупинишся, вороття не буде.
— Уже вороття немає. — Мелані стерла рукою сльози з почервонілого обличчя. — Благаю! Вони прийдуть по тебе. Вони знайдуть усіх дорогих мені людей.
— Мелані, якщо вони діти Господні, то мене не чіпатимуть. За це не хвилюйся. Хвилюйся за свою душу. Ти ще можеш передумати.
Стільки зусиль, і дарма.
«Чому чоловіки такі вперті, навіть коли так наближені до Бога?»
Мелані дістала із сумочки авіаквиток до Берліна й поклала на стілець коло священика.
— Хто-хто, а вони точно не діти Господні. Благаю востаннє — прислухайтеся до мене, отче. Якщо хочете жити — летіть до Берліна, там вас зустрінуть.
Мелані підвелася, обернулася й пішла до виходу. Кожен крок ставав дедалі тяжчим, а ноги наливалися свинцем. У голові паморочилося. Вона знала, що ця зустріч закінчиться саме так. Це була тільки ще одна спроба довести собі, що не все так погано, що все змінюється на краще. Але результат завжди лишався той самий. Її життям керували інші, більш впливові люди. Мелані вже давно не стояла біля керма власної долі. Уже на виході вона озирнулась і голосно промовила:
— Media in vita, sumus in morte…
Падре Джованні сумно хитнув головою. Йому було справді жаль жінки. Диявол уміє обирати собі жертви.
— «Серед життя ми в лапах смерті…» — прошепотів отець. — Нехай Господь благословить тебе, люба.
2
Львів, Україна. 3 вересня, 2015 рік
За вікном дощ шалено термосив шибки, гнівним барабанним дробом сповнюючи сутінки. Переді мною у дверях стояв похнюплений і до рубця змоклий юнак.
— Привіт, — хвилину я дивився на студента великими, здивованими очима. — Що ти… Максим, так? Я можу чимось допомогти?
Хлопчина, який на першій лекції сидів в аудиторії на другому ряді, зараз, синіючи від холоду, стовбичив на моїм порозі. З його коротко стриженого волосся каскадом зривалися дощові краплі, огинали щоки та продовжували свій шлях шиєю, стікаючи під комірець сірої сорочки. На плечах висів на перший погляд порожній рюкзак із чорно-білими нашивками мандрівника. Голубі очі знічено бігали з боку в бік (мабуть, він також намагався пояснити собі, якого чорта приволікся ввечері до викладача додому), а щоки ледь помітно сіпалися від дрижаків.
— Даліборе Остаповичу, можна зайти?
Помахом руки я запросив студента до будинку. Кросівки чавкали й залишали по собі мокрі сліди. Максим роззувся, схопив наплічник до рук, притиснув його, наче цінний скарб, до грудей і пройшов углиб кімнати.
— Пробачте за пізній візит, але на те є причина.
Тихі кроки маленьких ніг позаду порушили ніякову тишу.
— Добрий вечір, — пролунав тоненький голосок.
Стоячи босоніж і в піжамі з малюнком ніндзя-черепашок, син сторожко поглядав на пізнього гостя. Максим Підгірський виринув із задуми й коротко кивнув Луці.
— Доні, це один із моїх студентів. — Синові подобалося, коли я називав його на ім’я улюбленого мультгероя. — Шуруй до кухні, я за хвильку підійду.
Лука крутнувся та побіг назад до столу: він завжди відтягував вечерю до непристойно пізньої години.
— Пробачте ще раз, що відволікаю, — перепрошував Максим, — але справа важлива. Чи то не дуже… Просто я хотів би вирішити її, не зволікаючи.
— Та кажи вже, що хотів.
— Це не займе багато часу…
За вікном загриміло, і блискавка на мить освітила вулицю. Злива розходилася, глушачи будь-які звуки, тож я
