Останній спадок - Андрій Новік

— Проходь до кухні, зроблю тобі чаю.

Максим сором’язливо підступив до столу, за яким Лука наминав фруктовий салат із подрібнених і залитих полуничним йогуртом яблук, бананів та ківі. Волосся малого, гарно вкладене після душу, від доторків липких рученят стало дибки й тепер стирчало навсібіч, як щітка. Я втомлено зітхнув і співчутливо подивився на сина, даючи знати, що сьогодні він лягатиме спати набагато пізніше, ніж собі планував.

— Луко, приготуєш нам свого фірмового чаю? Який будеш? — то вже до студента. — Чорний, зелений, фруктовий?

— Не хочу набридати…

— Припини, — відмахнувся я. — Який готувати?

— Чорний, будь ласка.

— Ну ж бо, Доні, — зиркнув я на Луку, який уже напоготові стояв біля шухляди з пакетиками чаю, — «юний таланте», два чорні й один собі на вибір.

Син засміявся і, підспівуючи завчену мелодію мультсеріалу, увімкнув електрочайник. Потім потягнувся до шухляди, видобув звідти три пакетики й розкинув їх по трьох чашках.

— Пробачте ще раз, Даліборе Остаповичу, за те, що так пізно. — Максим сів на стільчик, і далі притискаючи наплічник до грудей.

— Будь ласка, просто Далібор. І переходь уже до суті, бо не хочу відпускати тебе, коли геть стемніє. Здається, дощ не збирається вщухати. Радили мені перед тим, як перебиратися до Львова, човна купити.

За мить по тому, як Лука, незграбно тупцяючи, підніс нам чай, ми сиділи й переглядалися, хтозна на що вичікуючи. Син щосекунди піднімав на мене очі, немовби запитуючи: «Що він хоче? Чого приперся?»

— Нещодавно помер мій дідусь, — неочікувано випалив хлопець.

Ми з Лукою обмінялися поглядами. Лука розумів, що означає слово «помер», тому відразу опустив очі додолу, намагаючись не дивитися в сумне обличчя студента.

— Співчуваю, хлопче.

— Усе гаразд, дякую, — невпевнено відмахнувся Максим. — Не переймайтеся. Він був старим і прожив доволі довге й круте життя, поїздив по світу, наробив дітей. Справжній мужик. Був…

— Я можу чимось зарадити?

— Не впевнений. — Він хитнув головою й мигцем зиркнув на притиснутий до грудей наплічник. — Але ось, зараз, хвилинку.

Хлопець устромив руку до наплічника, дістав звідти невеликий конверт і простягнув мені. У відкритому конверті за підписом, вочевидь, хлопцевого діда лежав складений учетверо аркуш. Я розгорнув його й втупився у вкрай нерозбірливий почерк: слова не виструнчувалися в рівну лінію, а стрибали, різко нахиляючись управо. Скидалося на те, що людина, яка це писала, дуже поспішала. Очі пробіглися текстом: передавання у власність нерухомості, окремих особистих речей, немалої суми грошей, призначених онукові та доньці. Від слів віяло передсмертним холодом, кожна літера волала про страх перед неминучим. Утім від останніх речень моє серце на секунду спинилося. Завмерши з аркушем у руках, я вчитувався в ті рядки. Лука подивився на мене та запитально шарпнув за рукав.

— Що там?

Після кількасекундної паузи я зачитав уголос:

— «…і останнє, Максиме. За своє життя я накоїв чимало такого, про що ти, мабуть, навіть не здогадуєшся. Було багато доброго й удосталь поганого, і за дещо все ж доведеться заплатити. Прошу, послухай мене. Візьми дерев’яний куб, який я тримаю в підвалі за шафою, і віддай своєму викладачеві. Далібор Кравець знатиме, що з ним робити…»

— Гарний жарт, — кинув аркуш у Максимові руки, — я навіть на секунду повірив. Заклалися з друзями?

— Ні-ні! — Максим почав схвильовано розмахувати руками. — Це не розіграш! Це справжній, складений за кілька днів до смерті заповіт мого діда. — На останніх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлі. — Хіба ви нічого про це не знаєте? Там же ваше ім’я.

Від збудження на й без того мокрому обличчі Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартує, то залишається єдиний варіант: я знав діда в минулому, і ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…

— Як його звали?

— Ігор Васильович Підгірський. Він був простим столяром. Щоправда, колись викладав історію України в одному з київських університетів. Він помер сьогодні від серцевого нападу. Йому було сімдесят чотири. Останні п’ять років на пенсії нічим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стільці чи щось таке.

— Не пригадую нікого з таким іменем. А може, той Далібор, що в листі, просто мій однофамілець і тезка?

— Ви багато Даліборів зустрічали? Я — ні.

— Ну, це так…

— То ви зовсім нічого не знаєте? — Максимів голос дрижав, як натягнута струна, і погрожував перерости в крик. — У заповіті чітко вказано ваше ім’я, так, наче ви знаєте, що робити з кубом! Що за чортівню ви тут розігруєте всі?! Дідо щойно вмер і згадує вас, абсолютно невідому досі мені людину, у заповіті. Протягом дня приходять дебільні смски. Може, ви причетні до його серцевого нападу, га?!

— Припини кричати, охолонь. Який куб? Хто всі? Які в біса смски? Що відбувається? — Я намагався вгамувати Максима. Він відмахувався та сердито свердлував мене очима. Як я міг реагувати? Що міг удіяти? Хлопчина потребує допомоги, а мені навіть не вдається утямити, про що йдеться.

— Може, я помилився… мабуть, не до тієї людини прийшов… — Максим схопив заповіт і почав заштовхувати його назад до конверта.

— Зачекай, розберімося. Що за куб із підвалу?

У хлопцевій кишені приглушено завібрував телефон. Він глипнув на екран і відразу зблід. В очах читалася вся гама почуттів, але найчіткіше з-поміж інших проступав страх. Губи заворушились і шалено затрусилися.

— Вибачте, мені час іти. — Максим підвівся й бігцем поквапився до виходу.

— Куди ти? Чекай! На вулиці ж дощ, — але Максим, не слухаючи, швидко взувся та попрохав відчинити двері, — може, я хоча б таксі викличу.

Нервово озираючись, хлопець не зважав на мене. Я перехопив його спрямований крізь вікно погляд. Максим щось видивлявся. Може, чекав на когось. Та у дворі нікого не було, лише самотній автомобіль, припаркований біля сусіднього будинку. Зрештою, утомившись опиратися проханням студента, я все-таки відчинив двері та попрощався з хлопцем. Той, втиснувши голову між пліч, вибіг, як попечений гарячою смолою. Я постояв так іще трохи, намагаючись подумки впорядкувати все, почуте впродовж останніх хвилин. Що це в біса було? Хай як я хотів допомогти хлопцеві, у пам’яті не зринав жоден Ігор Васильович. Думки роїлися, плутаючись так, що аж у скронях боляче запульсувало.

За вікном спалахнуло світло — біля сусіднього будинку завівся автомобіль. Рухався він дуже повільно, напевне, аби не влетіти в дорожні ями, добре замасковані під шаром дощової води. Проводжаючи авто поглядом, я натрапив очима на комод, що стояв неподалік від вхідних дверей. На ньому лежав невеликий темний згорток.

3