Останній спадок - Андрій Новік

Хіменес завмер.

«Зроби так, аби ніхто не дізнався про твою присутність…»

Екстаз від чистого літнього повітря все ще тримав чоловіка. Він завжди дивувався, як воно може бути таким чистим, усуціль позбавленим смороду й газів тут, у Барселоні, де товчуться сотні автомобілів — рознощиків легеневої смерті. Голос жінки гучним виляском повернув його до реальності.

— Bien, — лудь чутно промовив Хіменес, не обертаючись до жінки.

5

Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік

Я крутив коричневий куб у руках, наче непіддатливого кубика Рубіка. Двадцять хвилин розглядав його з різних боків. Як на дерево, той був доволі важким і надто гладенько відполірованим. Жодного натяку на ручку чи шпарину, жодного видимого для ока дефекту. Найбільше дошкуляло вагання, чи варто його взагалі чіпати, намагаючись якось відкрити, чи покинути до біса й віддати Максимові, щойно той з’явиться в університеті. Та цікавість мордувала мене, доки я не здався. Через щось же хлопчина мінився на обличчі, щось же змусило його діда звернутися саме до мене!

Я підступив до кубика із затиснутою в правій руці пилкою. Колись мати казала: «Подумай, запиши цю думку на папірець, перечитай її, знову подумай, а тоді вже дій», — а батько радив: «Лупай сю скалу та рознось усе до бісової матері! Ти, чорт забирай, геній, аби в разі невдачі однаково зібрати докупи навіть розмащене по стінах гівно!» Пробач, мамо, але батькові слова мені завжди здавалися більш слушними.

Приклавши гостре лезо пилки до великого пальця, я міцніше вхопив її й заходився працювати. Парою легких рухів зробив засічку, і за трохи відчув, що дерево піддається. Одначе не встиг я обробити й п’яти міліметрів, як голосний скрип шпичаками вп’явся в мої вуха… і пилка застрягла в тонкій щілині.

Дерево виявилося лише зовнішньою, захисною чи декоративною оболонкою куба, а в темному його прорізі зблискував білосніжний метал. Як ці люди змогли обробити метал деревом? Ніяких слідів клею, ніяких швів. Предмет мав цілісний вигляд — нагадував просто вирізану з дошки фігуру. От тільки як туди можна було запхати металеву коробку?

Я підніс куб ближче до очей, аби краще розгледіти шпарину. Справді метал. Тоді затиснув його в руці й сильно трусонув. Усередині щось тихо шурхотіло, мов захований шмат паперу чи невеликий пакунок. Серце калатало в унісон із вмістом куба.

Треба знайти щось краще за пилку. Доки Лука порався з домашнім завданням, я прослизнув на горище. На щастя, з двох коробок, напханих пострадянськими й новими інструментами, ми із сином вирішили забрати лише одну, іншу залишивши майбутнім орендарям квартири. Саме з тієї, що припадала зараз пилом, я видобув синю з чорною ручкою шліфмашинку Bosh. Нову, жодного разу не ввімкнену. Дев’ять місяців тому я придбав її, аби змайструвати невеликий дерев’яний каркас ігрової стінки для Луки, проте єдиними силовими вправами, на які погоджувався малий без закочувань очей і важких зітхань, було совання стосів книг з однієї полиці на іншу. Ігрова стінка тоді так і не виросла. До переїзду до Львова. Тут я взяв із Луки обіцянку, що врешті той візьметься за своє немічне тіло.

Повернувшись до кімнати, я припасував на машинку диск, міцно його затиснув і під’єднав вилку до розетки. Будинком пронісся гучний свист. Підвівши диск, що розсікав повітря шаленими обертами, до куба, я продовжив із нещодавнього прорізу. Метал піддався, і за кілька секунд щілина стала глибшою та ширшою. Гарячий запах розжареного металу в суміші з різким кислуватим ароматом дерева бив у ніздрі німим застереженням зупинитися. Обережно, аби не пошкодити вміст, рука вела машинку вздовж найменшої сторони й навколо по контуру, розрізаючи вершечок та утворюючи уявне горня.

Шмат обробленого зовні дерев’яною поверхнею металу відламався й упав на стіл. Товщина стінки виявилася не меншою за шість міліметрів. Я вимкнув машинку й відклав убік. Обережно перехилив «горня» над долонею, і… звідти випала складена в декілька разів паперова стрічка. Пожовкла, як сторінки старих книжок, надірвана по кутах, із запахом стружки, вона була завдовжки менше за лікоть, а завширшки не більш як два сантиметри. Зверху донизу по ній тягнулися виведені букви, схожі на китайську й іврит водночас. Літери були надзвичайно гарними, уміло вималюваними та здавалися до біса знайомими.

— О, курва… — я зрозумів, що це.

6

Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік

Із собору Мелані Маєрс одразу попрямувала на вокзал. Бажання знову сідати в затхле таксі за невимовної спеки не було зовсім. Вона проігнорувала заклики працівників Salerno art-cafe та крамнички сувенірів і, оминаючи машини, припарковані у вузьких вуличках, вийшла до Via Guarna Romualdo II. Тут її очам відкрився зведений у вигляді вежі з ліхтарем на куполі Єпархіальний музей, крамнички й гурти туристів навколо, проте нічого з цих туристичних принад не викликало в Мелані бодай усмішки.

Простуючи довжелезною Via Arce, американка замальовувала олівцем у скетчбуці архітектурні цікавинки. Вони здавалися новими, хоча бачили вже не одну сотню років. Малювати Мелані навчилася ще в початкових класах, виконуючи нескладні завдання, як-от перенести на аркуш паперу вазу з квітами й трьома яблуками біля неї. З роками вміння лише вдосконалювалось, і до десятого класу прості замальовки перетворилися на повноцінні картини з об’ємом і тінями. Одначе вступ до коледжу, а відтак постійні студентські вечірки потроху затирали потяг до творчого майбутнього. Малювання чотири дні на тиждень стало єдиним щотижневим хобі, а з навалою іспитів і закоханістю у Ворена Чайлда взагалі зникло з життя дівчини. Батьки ледь не вимагали від неї отямитися й повернутися до художнього малювання, плекаючи великі надії виростити юну Алісу Монкс[46], але, попри їхні зусилля, вогник усередині Мелані перегорів, залишивши по собі ледь живі жаринки. За рік потому вона не жалкувала, як і через п’ять чи вісім. Та коли стукнуло тридцять п’ять, жага виводити олівцем іншу реальність почала наповнювати голову густою ностальгією. Відтоді жінка носила із собою невеличкий блокнотик, де замальовувала різні дрібнички, що впадали в око.

Вона перегорнула сторінку й почала зарисовувати давній акведук. Вулицю з високими будинками перетинав високий кам’яний водогін, збудований ще дев’ятого століття. Дві високі арки розбивали дорогу навпіл, відкриваючи лише правобічний проїзд.

— Il ponte del Diavolo![47]

Мелані перелякано озирнулася, ледь не випустивши олівця з рук. Позаду неї стояв схожий статурою на атланта чоловік — густе чорняве волосся блищало від надлишку гелю, шкіряна куртка приховувала сталеві м’язи, а на вустах грала піжонська усмішка, що тільки відлякувала жінку. Чоловік, який