Останній спадок - Андрій Новік

4

Барселона, Іспанія. 29 серпня, 2015 рік

— Hola.[40]

П’ятдесятидворічна Мануела Дорадо вишкірилася так, що гість зумів перерахувати ледь не всі пожовклі від віку, проте доглянуті зуби. Опісля жахливо надокучливих годин нянькання з двома хлопчаками-дошкільнятами сидіння консьєржем житлового будинку здавалося хоч і простою, але виснажливо-марудною й неначе нескінченною роботою. Щодня повз неї десятки разів проходили і мешканці будинку, і їхні гості чи держслужбовці, проте ще жоден і ніколи не відповідав їй таким морозним виразом обличчя, як цей блідолиций.

«Міг би хоч усміхнутись, якщо вже язика проковтнув…»

Проте обдумувати причину такого чи то пригніченого, чи то нестерпно сердитого стану чоловіка Мануела не збиралася, тож просто відкинулася на спинку твердого й незручного крісла, від якого декілька днів тому почала стогнати спина, і вп’ялася жадібним поглядом у газету 20 minutos[41] місячної давності. Безкоштовне паперове джерело новин стало занадто великою рідкістю в епоху інтернету та смартфонів, а це неабияк дошкуляло тим, хто не ладнав навіть із найпростішим смартфоном.

Тим часом високий, під метр дев’яносто, чоловік у чорних штанях, білій сорочці та до блиску начищених черевиках прошмигнув повз Мануелу. Обличчя довготелесого вкривали теплі солонуваті краплини поту, які щосекунди зволожували густу щетину та вугільно-чорне волосся. Думки були зайвими — єдине, що намертво засіло в його голові, уже за кілька кроків постане перед очима. На найближчі декілька годин не важило більше нічого. Коли керівництво дає завдання, Фредерік Хіменес його виконує.

Піднявшись на перший поверх будинку, Хіменес опинився на невеликому майданчику, з усіх боків якого стриміли двері. Йому потрібні перші двері ліворуч. У вухах шумувала тиша, якою Хіменес завжди насолоджувався. Тишею й напівтемрявою. Два кроки — і кісточки вказівного й середнього пальців голосно постукали у двері. Він вдихнув, насолоджуючись тепер і запахом. Такі дрібниці вводили його в екстаз, розвіювали неспокій і давали змогу зосередитися на завданні.

Коли за кілька секунд двері не відчинилися, Хіменес повторив рух пальцями, проте цього разу вдвічі сильніше. Черевики виблискували куцими сонячними променями, що ледь пробивалися крізь дерева й затемнене скло під’їзних вікон. Неподалік загудів ліфт. Стукати втретє марно. Якщо жінка не відчинила двері після перших двох разів, то не відчинить і після наступних двадцяти.

— Hola! — вигукнув Хіменес. — Доставка піци. З анчоусами та подвійним сиром, як замовляли.

Заздалегідь завчені слова злітали з уст автоматом — швидко й упевнено. Якби у квартирі перебував хтось інший, Хіменес просто б сказав, що помилився адресою. Але, якби двері відчинила саме вона… що ж, розмова була б зовсім іншою.

У відповідь лише тиша. Тиша, що не віщувала нічого доброго ні для нього, ні для — особливо — керівництва.

«Я дуже сподіваюся, що ти там… для твого ж блага».

Вибивати двері або виламувати дверний замок уже давно метод дилетантів. Хіменес, зачувши, що хтось із виконавців розніс на друзки кімнату чи бодай вхідні двері, іронічно й розчаровано всміхався. Він не розумів, чому не можна робити все тихо й без наслідків. Хіменес завжди мав ключ — дістати його було не так уже й важко, працюючи на такі сили. Виконавець дістав його з правої кишені штанів і встромив у замкову шпарину. За мить двері відчинилися. Застояне повітря неприємно подразнило нюхові рецептори, від чого Хіменес затулив носа, проте, як завжди, упевнено ступив досередини.

«Aire limpio… necesito aire limpio…»[42]

Коридор здавався мертвим. Буквою «Г» він пролягав від входу до невеликої вітальні, відкриваючи по праву руку двері до малої кімнати, ванної та кухні. Ніяких ознак життя — усюди прибрано й чисто, ні речей, ні залишків їжі. Вікна, що виходили у внутрішній дворик, завішаний мокрою білизною, міцно зачинені. Затхле повітря проникало в легені дедалі глибше. Вітальня й спальня наприкінці змієподібної квартири також виявилися пустими та неторканими. Світло щосили намагалося продертися крізь вузькі зашторені віконця, і в ньому було видно, як, нагадуючи броунівський рух молекул, у кімнатах подекуди кружляє пил. Хіменес усе зрозумів майже з перших кроків квартирою, проте заради певності оглянув шафи та шухлядки. Ознак нещодавнього її перебування не знайшлося. Він витяг із тієї самої кишені, де ховав дверний ключ, чорну стареньку Motorola VE240 і набрав перший у телефонній книзі номер. Після кількох довгих гудків почувся знервований чоловічий голос.

Голос скрипів, руйнуючи насолоду. Вивести чоловіка з рівноваги могла й менш важлива дрібниця, проте за секунду той опанував себе.

— She’s not here[43], — тихо промовив англійською Хіменес.

— What the hell?..[44] — динамік телефона захрипів від вигуку співрозмовника. — Ти точно за тією адресою, що я надіслав?

— Gran Via de Les Corts Catalanes, 255 біля Bon Cafe.

— І що? Є хоч якісь ознаки її перебування там? Якісь підказки, де вона може бути зараз.

Хіменес знову, радше машинально, ніж навмисне, обвів поглядом вітальню. За вікном метушилися десятки автомобілів, жовто-чорні таксі й автобуси.

— No, senior. Нічого. Таке враження, наче її тут і не було.

— Прокляття.

Хіменес чекав.

— Okay. Зроби так, аби ніхто не дізнався про твою присутність, і чекай на подальші вказівки.

Голос обірвався. Треба вшиватися: затхле важке повітря почало в’їдатись у мозок.

«Чисте повітря… потрібне чисте повітря…»

Сховавши телефон до кишені, Хіменес вийшов із квартири, замкнув двері — два прокрути, як було й до того, — і спустився сходами до прохідної. Напівтемрява та прохолодне повітря знову ввергли чоловіка в екстаз. Аби вдихнути глибше, очистити легені від гнилих мертвих часточок чужої квартири, він навіть затримався на одній зі сходинок.

Мануела Дорадо гортала останню сторінку 20 minutos, радше аби розвіяти нудьгу, ніж прочитати чергову статтю про безпорадність політичної влади. Кожен її день нагадував перегляд по другому колу якогось мильного серіалу, тож єдиною розрадою залишалися оригінальні вирізки з газет або нечасті розмови з мешканцями квартир поверхами вище. Доки жінка просиджувала на незручному кріслі свої дорогоцінні години, дехто творив власну долю, ривками мчав уперед до поставлених цілей. Мануела Дорадо щиро бажала їм успіху й жодної миті не позаздрила, адже її час давно минув і вона це розуміла.

«Усе, що могла, я вже зробила…»

Роздуми перервав той самий витончений, проте підозрілий гість, від якого на метр віяло холодом. Як і тоді, коли він проходив повз, залишаючи її Hola за спиною, навіть тіні усмішки не проступало на його неначе з каменю висіченому обличчі.

— ¿Cómo estás, senior?[45] — Сеньйора Дорадо встала з такого немилосердного до її хребта крісла й поглянула гостеві