Останній спадок - Андрій Новік

— Горілки?! — обурився я, не помітивши, що скрикнув на всю викладацьку. — Пляшку? Він же перед тим бренді пив.

На слова Петровича Юрій лише винувато похнюпився й відвернувся до стіни.

— Так от, після тієї горілки Юрію закортіло потанцювати на барній стійці з Михайлівною.

— Ой, пам’ятаю… — Ірина спалахнула й сховала обличчя в долоні, якою вже вчетверте поправляла волосся.

— Тебе, Юро, може б, іще й сприйняли в ролі танцівника, а от наша Михайлівна викликала неоднозначну реакцію охорони. Вас швидко прибрали. Ми з Іриною мовчки сиділи за столиком і не встрявали. Зізнаюся: нам до біса було цікаво, чим усе закінчиться.

— А ви чому все пам’ятаєте? Пили ж із нами разом, — таким обережним випадом я спробував захиститися від нападу на власне его.

— Я не пив відтоді, як спустилися в караоке. У нас з Іриною добре розвинуте відчуття міри. Ну, а Михайлівна як порожній бак із діркою на дні — лий-лий, а по вінця ніяк не наповниться.

— Чому ви не зупинили нас?

— Я ж вам не батько. Ви всі дорослі люди. — Віктор Петрович, усміхаючись, продовжив: — Тоді заграла повільна музика, і дівчина в червоному (та сама красуня) запросила нашого хлопа на білий танець, Ірина — тебе, ну а ми з Михайлівною залишилися за столиком. Перед наступною піснею Ірина побігла в туалет і пропустила найцікавіше. Під Confessa Челентано Юра почав опускати руки з плечей дівчини до талії й нижче. Дівчина відмахувалася, на що нагодився її здоровило. Направду, — вусань напнув груди й добряче поплескав себе по животі, — такого мужлана я ще не бачив. Він схопив дівчину за руку та поволік за собою, вигукуючи якісь матюки. А ти, розумнику, — він указав пальцем на Юрія, — почав відповідати. Куди там, ще й побіг навздогін. Той, не довго думаючи, облишив дівчину, розвернувся і… Що далі було…

Віктор Петрович аж прицмокнув язиком і похитав головою з боку в бік. Його брови нагадували малих непосид, які стрибають то вгору, то вниз. Ще трохи — і вони б узагалі вилетіли з обличчя.

— Результат на лице.

— Найцікавіше було попереду. Далібор скочив захищати нашого мачо, зацідивши здорованеві кулаком у горло, а потім — у лоб. Чіткими прямими ударами. На ту катавасію відразу прибігла охорона й узялася нас випроваджувати. Не знаю, що відбувалося далі, бо вивели мене першим: столик стояв одразу біля виходу. За мною на подвір’ї опинилися Михайлівна й Ірина. Згодом виштовхали й Юру, а от тебе, Даліборе, ми не бачили хвилин із десять.

— Що я там робив?

— Спершу я подумав, що ти затримався, аби все владнати, та щойно зібрався зайти досередини, як звідти з’явилося двоє охоронців і, шарпаючи за сорочку, викинули тебе на вулицю, мов ганчірку. Наступного дня я зайшов до «Медіавалю», аби якось перепросити або хоча б дізнатися, що сталося тоді всередині, однак вхід мені перегородив адміністратор, який заявив, що нам «Медіаваль» тепер відвідувати заборонено. Нам пощастило, що вони не викликали поліцію. Даліборе, ти не покращував там ситуацію, а, навпаки, п’яний, із заплющеними очима ліз дубасити охоронців.

— Я?!

Мозок відмовлявся вірити в почуте. Це розіграш?! Одначе Петрович мав доволі серйозний вигляд. Та й біль у нозі й порвана сорочка вказували на реальність сутички. Окрім усього, я здогадувався про зміни своєї поведінки під впливом алкоголю. Але чому я зірвався, захищаючи ледь знайомого хлопця?

— Не хвилюйся, паб ми знайдемо інший. Їх багато в нашому місті.

— Мені дуже соромно. — Я схилив голову, важко добираючи потрібні слова. У той момент земля просто-таки тікала з-під ніг. — Вибачте, я… Якщо можу чимось загладити свою провину…

— Припини вибачатися, — перебив мене помахом руки завкафедри. — Усе нормально. Було весело. Таких гулянок ми ще не бачили. Ха-ха-ха.

— Це точно. — На обличчі сумного Юрія з’явилася стримана усмішка. — Якщо ти наваляв тому гівнюкові, то з мене ще й пиво.

— Даліборе, — Михайлівна підвелася зі стільчика, — ти навіть не уявляєш, як бракувало мені таких емоцій упродовж останніх років. Ще більше кортіло, аби хтось урешті намилив морду тому пришелепкуватому, — і кивнула в бік Юри, — тому ми тобі ще й подякувати повинні.

На моїм присоромленім обличчі спалахнула знічена усмішка. За нею я ховав внутрішню гіркоту. Колись я добряче поплатився за слабкість перед алкоголем і бажанням оновити склянку. Те бажання дедалі більше продиралося крізь ґрати самоконтролю, затираючи давню обіцянку.

Тільки не знову…

10

65 км на схід від Вашинґтона, США. 29 серпня, 2015 рік

Після поквапливих зборів Гендерсон дістав телефон із внутрішньої кишені піджака й набрав номер, якого не було в телефонній книзі. Ці цифри він набирав напам’ять. З телефона пролунав спокійний голос керівника Управління технічною розвідкою, що належало до складу Розвідувального управління Міністерства оборони Сполучених Штатів Америки.

— Такий пізній дзвінок, Білле, — сказав Томас Фостер, — давненько не чув тебе.

Гендерсон зазирав у глибінь сутінок, споглядаючи почервонілі хмари біля сонця, і повільно потирав скроні. Надійні зв’язки з найважливішими управліннями країни вселяли гордість і підживлювали самоповагу: не кожен міг отримати бажане так легко. Він міг. Для досягнення теперішнього свого авторитету, тобто посади, яка давала зараз змогу спокійно сидіти в шкіряному кріслі програми, Гендерсонові довелося багато чим жертвувати. Дзвінок Фостеру був не бажаний, але необхідний. Білл знав, що відтепер буде винним керівникові Розвідувального управління, а бути боржником — риса слабких. Або ж тих, для кого слабкість — метод зростання.

— Привіт, Томе, — вдав привітність Гендерсон. — Мушу просити про послугу.

— Слухаю. — Фостер умить посерйознішав, після чого запанувала глибока тиша.

Гендерсон спробував одразу випалити слова прохання, однак затнувся. Слід сформулювати речення так, аби прохання звучало радше як ствердження.

— Мені потрібні певні дані Дата-центру АНБ[33].

— І ти хочеш, аби я дав тобі засекречені матеріали, так? З якого б це дива?

— Припини, ми ж на одному боці. Тим паче я потребую всього декількох переписок з електронної пошти та ще пару перехоплених дзвінків.

— Це не так уже й просто.

— Простіше, ніж впиратися по телефону, — майже глузливо проторохтів Гендерсон. — Ти ж маєш оті забавки — PRISM, DRTbox і біс його знає, що ще.

Цінність послуги зросла в десятки разів, адже DRTbox — не тільки секретний, а й, по суті, незаконний проект поліції. За допомогою цієї військової технології контролю, що вможливлювала відстеження та переривання телефонних викликів, електронних листів і текстових повідомлень, правоохоронні органи мали змогу водночас прослуховувати тисячі користувачів без їхнього відома та згоди. Пристрій, розроблений Digital Receiver Technology — дочірньою компанією